Розірвати зміїне коло

Розділ 3

Наомі сиділа, закинувши ноги на спинку дивану та висячи вниз головою. ЇЇ волосся торкалося підлоги, а руки задумливо схрещені на животі.

Азіл, сидячи поруч, рахував монети на столі перед собою. Поки він задоволено клав одну монету на іншу, він мугикав якусь невиразну мелодію. Юнак виглядав як ситий кіт, що грівся на печі. Видавалося, наче діяльність Дволикого справді приносила йому насолоду. В цій тиші обоє на якийсь час занурилися у свої думки.

– Мені вже навіть трохи шкода того купця. Ти робиш його банкрутом вже втретє, – холодно промовила дівчина, коли Азіл заховав гроші у гравіроване орнаментами хранилище.

– Дурень і його гроші швидко розлучаються. Не моя провина що він нічому не вчиться, – з безтурботним обличчям відповів Азіл.

“Цікаво чи міг би він вчинити подібне зі мною? Благочестиві Змії, що з них взяти.” – промайнуло в голові дівчини.

Наомі вважає, що це ідеальна назва для угрупування, адже люди з цієї ватаги підлі, хитрі та за потреби змінюють шкуру, як змії. На противагу цьому, у них є одне правило – вони завжди дотримуються контрактів і обіцянок. Тому не поспішають укладати договір або сказати зайвого.

Тінь з ними вже три роки, і ні разу не пошкодувала про це. В неї немає свободи й завжди є нечиста робота, яку необхідно виконувати. Але поки що, це краще, що пропонувало їй життя. 

Її, у шістнадцять, привезли на цей острів як пташку у клітці. Вона була іграшкою, річчю для втіхи. Наомі вдалося втекти, залишивши кілька тіл за собою.

Виживання дівчини тримається лише на певних здібностях, які можна продавати – сила, метання ножів, що нагадували голки, та немов хижацька спритність, що дозволяла пробиратися у будь-яке місце та нападати в потрібний час, немов левиця.  

Як тільки вона розвідала чим більше про місцеві шайки, вирішила зупинитися на Зміях. Вони всі молоді, навіть занадто, але швидко набирали та продовжують набирати силу і вплив. До того ж завжди дотримуються слова. Кращого, у такому місці, не можна і бажати. 

– Знаєш, я маю поговорити з тобою, – перервав роздуми Тіні Азіл. – Є одна пропозиція.

– Яка саме? – відсторонено витріщалася кудись у стелю Наомі.

Азіл дістав тридцять тисяч, які залишила Люсія. Мішок опинився на столі, створивши приємний дзенькіт.

– Це лише завдаток, – однобоко посміхнувся Дволикий.

– Боюся уявити за що такі гроші, – навіть не моргнула на це дівчина.

– Треба знайти записи одного науковця. На землях Атеону.

Наомі не повірила своїм вухам. Її очі спалахнули помітним інтересом. Вона повернула голову до Азіла, намагаючись придушити стукіт серця, що відчувала аж у вухах. Дівчина ледь-ледь закусила губу. Її погляд, на диво, зосередився на ньому. Зосередився хоч на чомусь. 

Знадобилося кілька секунд, щоб вона зібралася, адже їй здалося, наче голос затремтить, якщо Наомі щось скаже.

“Невже справді Атеон?” – це бриніло наче зі сну альбіноски.

– Там не може бути жодних записів, – глухим голосом промовила Тінь.

– Послухай, на північному березі є прихований люк з не великою кімнатою в середині. Колись це була військова схованка, – як зазвичай юнак насипав деталей справи тільки рваними шматочками.

– Гаразд, коли пливемо?

Азіла здивувала така швидка згода. Його погляд блукав по обличчю дівчини, намагаючись вловити хоч натяк на якусь емоцію та розгадати мотив і причину такої відповіді. Він завжди дивився на Наомі з цією обтяжливою обачністю в очах, наче завжди чогось очікуючи від неї. Чи то похибки, чи то небезпеки, чи якогось руху. Чи хоч якогось виразу лиця, що зробило б її схожою на звичайну людину.

– Це дикі незаселені землі, – відкинувся на спинку дивану юнак, щедрий на інформацію сьогодні. – Нам потрібна команда, тому потрібно їхати до Небесного Ореолу. І там наш замовник. Гроші дав посередник.

– Ти віриш цьому посереднику? 

– Так, – Азіл подумав перед відповіддю, поки запалював цигарку. –  У замовника є дирижабль і відчайдушні готові податися у дикі землі. Хоч нам потрібен тільки берег. Углиб материка ми не підемо.

– Чудово, – різко промовила Наомі.

– Нед з нами, – знову з інтересом зиркнув у бік дівчини Дволикий.

– І все?

– Це таємна справа.

Наомі знала, Азіл мав приховані вигоди у всіх ситуаціях, що завжди дратувало її. Його дії мотивовані власною користю, і це змушувало її бути такою обережною у спілкуванні з ним. Але цього разу – байдуже на все це. 

“Цього разу я теж маю прагнення. Я не готова програти тобі у цій справі.”

Гроші не мають значення. Гроші ніколи не були її справжньою метою, тільки інструментом. Вони необхідні, щоб вибратися з Уроборосу. А зараз з’являється перспектива оминути цей етап. Наомі все стерпить аби лише ступити на землі Атеону і знову відчути свободу. 

У двері постукали. Тінь знову, наче знуджено, втупилася у стелю. Її поведінка прибрала звичайного відстороненого вигляду. Азіл глянув на двері пильним поглядом.

– Заходь, – лише коротко кинув Дволикий гості.

Блондинка увійшла в кімнату з легкістю, її довгі кучері, які виблискували наче золото, спадали на плечі, гойдаючись в такт крокам дівчини. Її волосся неймовірно блискуче та доглянуте, наче в панянки з Небесного Ореолу. Вона мовчки дивилася на присутніх, колючим рішучим поглядом, проте зберігаючи загадкову усмішку на обличчі. 

– З Недом ти вже знайома. Дозвольте мені представити вас. Це Наомі. Наомі – це Люсія. Вона приведе нас до замовника, – галантно, наче на театральній сцені, представив юнак дівчат, підвівшись і по черзі вказуючи на них долонею догори.

Альбіноска піднялася, сівши як належить, і тільки кивнула, на вигляд без жодного інтересу, дівчині. 

“Це їй він довіряє? Але чому? – промайнуло в голові Тіні, тоді вона звернулася до Азіла у своїх думках. – Ти ніколи не довіряєш нікому, особливо чужинцям.”

– Рада зустрітися. Азіл розповідав про тебе, – простягнула долоню для рукостискання Люсія.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше