Азіл, в своєму розкішному кабінеті, розташованому на другому поверсі казино, опинився у центрі своєї власної стихії – переповненої антикварними витонченими речами з розписами та книгами, що стелилися на полицях. Він ненавидів сучасний строкатий стиль, який поширився не так давно, і надавав перевагу елегантним старовинним речам у класичному стилі. З сконцентрованим обличчям, він занурився у читання, водячи пальцем по кожному рядку книги.
Як зазвичай у чорній шкіряній куртці та рукавичках, також широким шкіряним поясом, юнак створював контраст з витонченими стародавніми томами, що оточували його. Проте біла сорочка і чорний жилет з гудзиками із перлин робили його зухвалий вигляд більш вишуканим. Його зосередженість на читанні перервало відчуття, що хтось витріщається на нього.
– Вітаю, Наомі, – не підводячи очей, сказав Дволикий своїм міцним, як дорогий тютюн, голосом. – Кого ти обчистила сьогодні? Чи можливо почула цікаві звістки чи плітки?
Дівчина відкрила лице, зі світлою, мов молоко, шкірою. На її шиї де-не-де видніються плями темнішого кольору, так ніби її шкіра була полотном, на якому художник залишив лише химерний візерунок. На лобі красується плямка, яка мала майже ідеальний вигляд молодого місяця. Сніжно-біле волосся м'яко обрамлювало її обличчя, легко спадаючи на плечі.
Погляд яскраво-блакитних очей наче пронизує тебе, бачачи всі твої думки та почуття. Він завжди холодний і відсторонений, немов вона дивиться крізь тебе. Спочатку це насторожувало хлопця, але згодом він просто звик. І не тільки до цього.
Більше ніж читати книги, Азілу подобається розгадувати людей. За манерами, звичками притаманними певному народу, за нігтями, за рукавами піджака, за мозолями на пальцях та десятками інших дрібниць можна визначити минуле людини. Завжди щось видавало.
Наомі ж вкрай незвична. Він не знає про неї абсолютно нічого, чого ніколи не траплялося з ним. Її вираз обличчя здавався майже завжди незмінним, сміх чи глибокий смуток не притаманний для неї. Міміка і жести найчастіше всього просто відсутні, лише губи ледь рухалися, коли вона говорила, але у виразі очей не було нічого, що вказувало б на емоції дівчини.
Її зовнішність була наче скульптура, незмінна з часом, яка зберігала свою бездушну красу. Навіть голос зберігав стабільність та однотонність.
– За чутками на Уроборос припливли люди, які розшукують магів, – промовила Наомі. – Вони шукають цілительку, яка за їхніми словами дісталася на острів кілька днів тому.
– Фанатики, які вірять, що потрібно стерти магів, яких не існує, з лиця землі?
– Магія реальна, – похитала головою Тінь.
– Ти ж не серйозно? Не очікував такого від тебе, – розсміявся Азіл, і додав: – Магія – це гарна ілюзія, а маг – хороший фокусник. Справжніх чарів не існує.
– Існують. Навіть якщо розвелося багато таких шарлатанів як ти.
Вона ледь помітно нахмурила брови.
“Дивовижно, хоч якийсь вираз обличчя,” – криво посміхнувся Азіл, сказавши про себе.
– Проте вони зовсім не такі, як про них говорять, – сказала дівчина. – Мало хто знає все про можливості темних і світлих.
Дволикий лише хмикнув, глузливо вигнувши губи, і запитав:
– Як би ти описала Уроборос?
– Багато людей, жодної людяності.
– Це гарний опис, але я не про те, – засміявся хлопець. – Уроборос – майстер обману. Вдень тут центр торгівлі та бізнесу, проводяться ярмарки та фестивалі. Прямо острів-свято. Варто настати ночі й вся маска зривається: рекетири, підпільні бої, вуличні перестрілки… Я втомлюся перечислювати.
Дволикий підійшов ближче. Відкрив рот, тоді дістав з нього колоду карт, які немов виникли з повітря.
– Ти мала б засвоїти, що все тут – суцільне марево.
– Ти нічого не знаєш, – звичайно і відсторонено сказала Наомі. – Я впевнена, що дівчина яку вони шукають зараз переховується у храмі Божої милості. Я все одно хочу знайти її й дізнатися чи вона справжній маг.
Тінь, як і завжди, не попрощавшись, висковзнула через вікно.
***
Азіл крокував вузьким провулком, який уже став йому рідним. Він був під покровом темряви, що завжди змушувала його серце битися трохи швидше. Цей закинутий будинок, який він насправді викупив і облаштував під схованку, перетворився на зал для тренувань, де юнак любив проводити час наодинці та прочищати розум від зайвих думок.
Проте цього разу, коли він йшов до казино, він чув дивний, запізнілий шурхіт. Це було несподівано, особливо в цьому віддаленому місці. Щось або хтось йшов за ним, ступаючи у такт його крокам. Юнак повертає в один з провулків вже вдесяте, але до виходу на головну дорогу ще далеко. Азіл відчував, що це не одна людина – можливо, четверо чи п'ятеро.
Його розум став шукати можливі варіанти виходу. Він пригальмував свій темп, прислухаючись до віддалених звуків.
Вони не наближаються, але й не відстають. Азіл розуміє, що ймовірно, незнайомці чекали на відповідний момент для нападу – глухий кут, який буде за наступним рогом. Дволикий вирішує не чекати.
Різко повернувшись, Азіл зустрів свого переслідувача поглядом.
Чоловік, що йшов прямо за ним, був лисим і велетенським, безсумнівно дуже сильним. Зрозумівши, що немає сенсу чекати, здоровань не думав довго і швидко замахнувся важкою рукою.
Юнак різко пригнувся. Зробивши швидкий висновок, він використав можливість і вдарив чоловіка у грудну клітку. Проте для здоровила це був наче дружній плескіт по плечу. Нападник вдарив Дволикого в лице, кров бризнула з носа юнака.
Лідера Змій оточили четверо чоловіків у синіх мантіях із золотистою вишивкою. Вони були стрункі та граційні, проте їхні удари сильні й чіткі.
Перший нападник рушив до нього швидко і люто, намагаючись завдати удару лівою ногою. Азіл ухилився і відповів сильним ударом ножем в живіт. Зброя лише черкнула чоловіка, зіпсувавши мантію, і викликала його гнів. Той замахнувся на нього з ще більшою силою. Азіл відступив далі по дорозі.