Знайомство

Травневі вечори завжди змушували людей почуватися інакше. Цей не був винятком. Спостерігаючи за дерев'яного забитого вікна на пишну листям гілку, з якої звисали величезні плоди мандаринів, що нагадували нащадків західного сонця. Та одній юній леді здалося, що та гілка звисала ближче до будинку, аніж до інших, подібних до неї. 

-Бездушні вони. Зрікаються від гілочки, яка так багата на плоди та лисття. Але вона теж учудила! Вирядилась, обпишилася вся, як заможня пані, вся в одежині. На що вона розраховувала? Хотіла запам'ятатися серед усих найбільше, щоб потім бути поміченою мною? Але чи відрікались вони її взагалі? Можливо, вони не заздрили, а панна сама вирішила залишити їх, гадавши, що вона шляхетна і в світі знайдеться містечко для неї? Але, на жаль, заважає їй втекти стовп. Стовп, що сплітає всі гілочки до купи. Так, це сім'я, це твої ноги. Вони служать, як і опорою, щоб не обвалитися, так і кайданами, що можуть сковувати нас не відпускаючи у вільний шлях. В немає більшого горя, як навмисний поділ цього зв'язку кимось із поза, як і для дерева з соковитими мандаринами, так і для сім'ї, які змогли сплестися не лише корінням, а й серцями. 

Несподівано, під час складних дитячих роздумів, у її думки, як ляпка, відбився тяжкий, але гучний крик з її ім'ям.

-Лоф!

Серед цього гучного лепету, вона впізнала свого товариша. Це була трохи незграбна, з розпатланим волоссям, прилипшим, зазвичай, після активних ігор, до її обличчя, дівчинка. Як не дивно, всі говорили, що вона достатньо ерудована та веселу дівчинку, але коли потрібно серйозну. У день коли ми шанували померлого померлого дядечка, що зробив неосяжний вклад у розвиток нашого нашого дитячого будинку, Хрембія кривляючись у його бік, копирсалася у себе в носі, демонструбчи тим самим свою зневагу до померлого, що було вкрай обурливо на такому заході. Я робила їй деякі зауваження, але не першоджала тому, що вона робила. Чому? Моя відповідь досить проста: дії не завжди показують того, наскільки ми чисті на відміну від нашого задуму. Душою він був гнилий. Та настільки, що та гніль перетворилася в неприємну кашу. Тому були причини. Після одного інциденту з окропом, що я несла в надії допомогти виховательці Жанні, який був опрокинутий через ту чесноту. З того часу Хрембія була сердито зла на нього та і всіляко намагалась йому насолити. Вихователі пошкодували мені, що було ні до чого, оскільки, щоб зберегти потік фінансів, вони вм'яли справу. Якщо казати про опіка, то так, спочатку боляче, потім звикаєш. Біль проходить, але ось їх наслідки я й дотепер ховаю під довголезними мережевними пальчатками. 

Вона увірвалась в мою кімнату, відчиняючи двері так ніби відштовхує їх, і промовила: 

-Лофі! Скільки до тебе разів треба звернутись, щоб ти відгукнулась? 

-І тобі усього найкращого. Чего волаєш, як скажена? Чи хочеш стати як бабця Проскоп'я? Вона теж, що не день бігає та патякяє кому не попадя, що от-от небо на землю впаде.

-Знуви ти за своє! Гарна бабця, вона мені каже, що я схожа на квітку.

-Ну ж бо ближче до справи, чого хотіла? Вечеря о дев'ятій вечера, а зараз тількіно сьома година. Окрім цієї причини є тільки дві за яких ти б змогла мене відволікти від цього мого щодневного міркування. 

-Так-так! Згадала! До нас приїхали на вигляд досить поважні люди, і є можливість що це приїхали за кимось з нас! Це ж чудова новина, чи не так? 

-А ти впевнена?

-Ну можливо це знову якісь чорстві як хліб побожні люди. Якщо це так, я повністю втрачу віру в люд.

*Різкий хлопок маленьких долонь.

-Поки не подивимось не дізнаємось.

-Вйа! Так і знала, що ти зі мною!

Надувши щоки і застрибнувши на ліжко ближче до мене, де я сиділа підглядаючи за життям мандаринового дерева, вона кинула на мене свій чотириокий погляд, тицьнувши пальцем в одне зі шибок вікна. На мій подив, я звернула увагу на чорний автомобіль, з хвилястими рифами, особливо біля зони коліс, що тількіно під'їхав. Біля нього стояло кілька людей. З них я особисто знала небагато, а про деяких чула з розмов хлопців. Там стояло чоловік сім, а може й менше, на той момент, я рахувати не вміла, а зараз пам'ять підводить, пам'ятаю не багато. Безперечно, люди, які приїхали були дуже красні. Якби там була Енні, то всі б вже задушилися від її лестощів, так, язик її підвішений, непоганий до речі навик, але марний. Розглядаючи цих персон, я могла зробити тільки один висновок: були б вони моєю сім'єю, я б приросла до них усім своїм корінням, і навіть тим, що висохло і стало старими стрижнем. 

Ця думка була імпульсивною. Або ж від щастя забратися звідси в надії стати спочатку підлабузною лисицею, потім вільним орлом з характером, а в кінці черепахою, що тягає свій будинок на собі і піти на морське дно скатом, а можливо і від смутку, що любила мною опановувати, у дні не самотожні. Вона загарбала мене ще в ранні роки. Я думала однаково, двозначно песимістично ще змалку. Мене схвилювали питання які я задавала собі пізнаючи цей світ з побаченого. Але завжди виникала проблема. Бачачи конфлікт обидві сторони стверджували, що правий він. Ох... Було не легко робити вибір, переходити на чийсь бік, а вже тим більше стверджувати права та чи інша людина. Я ж не Всевишній, щоб на мене покладали відповідальність, за визначення правди і брехні, добра і зла. Напевно, це свідчить про те, що у мене немає власної думки? І я просто намагаюся виправдати або довести ... Але що ж?