Вася сів на парапет, нікого не було поряд, дерева закривали місце так, що можна було подумати – ти нарешті зовсім один. Дістав пляшку горілки, плавлений сирок, помідора і глянув молитовно у гору. Повз протрусила якась блохаста псина, Вася свиснув, маючи намір поділитися сирком. Псина зупинилася, пильно подивилася на Васю і спитала:
- Чого хотів?
Вася потер очі, труснув головою і подумав, треба було б зав'язувати з бухлом.
Псина повторила запитання:
- Що хотів, придурок?
- Я? Запитав Вася.
- Ти блін, це ж ти свистів?
- Я... Сирок хотів той...
- Що хотів мені віддати?
- Ну типу... Вася злякався, мурашки повзали не тільки по спині, грудях і по Васиній жопі, але навіть здавалося під черепною коробкою, по м'якому мозку.
- Так а я цей ... видавив Вася.
- Думаєш збренділ? Бєлочка обійняла?
- Так! Ствердно сказав Вася.
- Гарна думка, стільки питимеш і чорти обіймуть! Чого сидиш, пішли зі мною, покажу тобі вихід.
- Який вихід?
- Вихід із твого задріпаного життя, придурок! Все, подумав Василь, віджив, мало, нецікаво, бруднувато і зовсім безглуздо. Але йти не хотілося.
- Може я ще цей, поживу... – жалібно пискнув Василь.
- Живи, кому ти потрібний! Пішли, покажу Інше Життя! Вася повільно сповз із парапету і ватяними ногами поплентався за собакою. Довго йшли мовчки, місця були знайомі з дитинства і тривога потроху пішла, хода стала веселішою та впевненішою, захотілося навіть поговорити.
- Ти що, з іншої планети, чи це я таки рушив?
- Ні, місцева я, ти мусиш мене пам'ятати.
- Я?
- Ти глухий? Чого весь час перепитуєш?
- Ні, я просто не розумію, сплю чи ні.
- Не спиш. Хоча свої тридцять років ти точно проспав. Коли ти мав дванадцять років, ти допоміг мені, міцно. Ось прийшла борг тобі віддати.
- Я?
- Ну ти точно придурок! Собака засміявся...
Дванадцять мені було вісімнадцять років тому, навіть якщо блохаста тоді була цуценям... собаки стільки не живуть, подумав Вася.
- Живуть, такі як я...
- Ти мої думки читаєш?
- Ох, важка ти людина Вася. Давай, воруши карданами, швидше треба.
- А куди ми поспішаємо?
- На Кудикину Гору! Швидше давай! Сонце сідало, ставало сіреше, йшли повз руїн старих будинків... Прийшли до старого льоху в якомусь розваленому дворі. Псина спритно смикнула за брезентову ручку, прибиту цвяхами до дерев'яних дверей, вона відчинилася, стали видно сходи.
- Ну йди вперед!
- Я пішов...
- Іди, йди, бідолаха! Вася спустився вниз, там ще були двері, з щілин пробивалося світло. Вася смикнув за ручку, двері піддалися і він увійшов у добре освітлену кімнату підвалу. В глибині кімнати стояв стіл, старий, дубовий, вкритий зеленим сукном. За ним сиділа величезна сова.
- Привела, - спитала Сова.
- Привела, - сказав Собака.
- Ну сідай Василь, - сова кивнула на стілець.
- Дякую...
- Та нема за що... - Сова посміхнулася і розкрила товсту курну книгу, щось уважно читаючи, ворушачи кривим дзьобом.
- Слухай уважно, що зараз тобі скажуть, сказала собака. Вася зосереджено глянув на сову, вже нічого не дивуючись і нічого не боячись.
- Ти з якого моменту хочеш розпочати спочатку?
- Ну не знаю...
- Коли все не так пішло?
- Не знаю, може з дитинства...
- Добре, - сказала Сова, - Зараз ти повернешся назад, почнеш усе спочатку, тільки буде одна умова, ти нікому й ніколи не скажеш про нашу зустріч. Інакше все повернеться і стане, як було. Розумієш?
- Так.
- Ну тоді поїхали, - сказала Сова і з силою зачинила книгу, пилюка піднята при цьому заповнила приміщення, Вася закашляв і сильно чхнув, раптом побачив лад піонерів на шкільній лінійці, себе в цьому строю.
Гаряче сонце пекло нещадно, піт тік з-під пілотки за комір білої сорочки. Директор школи довго і нудно розповідав про радянських школярів, переваги освіченого суспільства, частиною якого згодом мали стати всі шістсот діточок, що смажилися на сонці. Вася раптом згадав про балкон, завалений кавунами, тато купив їх мабуть цілу тонну, херсонських, солодких... Подумав, зараз розріжу навпіл, візьму ложку і з білим батоном... Раптом серце йокнуло, похололо в грудях, Вася згадав, що завтра, 2 вересня, четвер в цей день загине батько. Хтось зробить помилку, заряди в кар'єрі підірвуть раніше за термін, бригада не встигне піти в укриття, батько буде серед них. Вася раптом згадав похорон, тоді загинуло семеро людей, їх ховали в суботу, всіх разом. Мама втрачала свідомість, її доводилося носити, його маленького мало не затоптала юрба, сльози заважали бачити, він мало не потрапив під колеса машини, в яку ставили труну. Потрібно щось робити, усім сказати, все змінити, але Сова, вона сказала...
Лінійка закінчилася, всіх відпустили додому, Вася помчав додому, не помічаючи тріщин у асфальті, які зазвичай чомусь переступав правою ногою, забігав у ліфт, натиснув сьомий. Ліфт заспівав знайому пісню погрюкуючи дорогою, по цим звукам Вася легко пізнавав який поверх вже проїхав. Вибіжав у коридор та намацавши біля дверей ключі на шиї, на шнурку, відчинив двері й побачив з вітальні живу маму на кухні.
- Ти вже прийшов? Голодний? Сідай поїсти, але спочатку руки вимити. Вася злякався, це ж була жива мама, він поховав через два роки після батька, вона повільно зачахла, майже збожеволівши. Вася залишився один, тільки дід, який усиновив його, врятував його від інтернату.
- Мама! Мамочка! - Закричав голосно Вася і не знімаючи взуття полетів на кухню і з розбігу встромився їй у фартух, який приємно пахнув молоком, якоюсь засмажкою і ще чимось неповторно так, як пахла тільки мама.
- Ну що з тобою, дурню! Ти встиг так скучити? Вася ридав на все горло, не відпускаючи матір.
- Тебе образили, Васю? Хто, синку?
- Ніііііі, - ридав Вася! Він не перестаючи цілував її руки а вона здивовано гладила його по коротко стриженій голові ... Потихеньку Вася заспокоївся, прийшов до тями і відпустив матір. У голові крутилася лише одна думка, як змінити перебіг подій і не порушити умову Сови. Інакше все залишиться так... Що ж робити? Як маленькому хлопчикові змусити батька не піти на роботу? На той час прогул був майже неможливий, тим більше в день вибуху і жодна причина не могла переконати батька залишитися вдома. Близько шостої вечора повернувся батько, Вася не в силах стримати сльози кинувся до нього на поріг, майже двадцять років він його не бачив. Мати побачивши сцену сказала батькові, що Вася сьогодні якийсь засмучений, незвично схвильований, сказала, що плакав цілий день. Батько взяв обома руками Васю за голову, міцно притиснув до себе і сказав: