
Я часто бачу минуле. Прямо відчуваю його запах, на тактильному рівні відчуваю шорсткість неструганого дерева, вогкість дощу, присмак зелених абрикосів. Цей стан напливає раптом, несподівано і якось зовсім без мого дозволу.
Чи з вами буває так? Ти просто береш в руки старий молоток забити цвях і раптом помічаєш на рукоятці слід від пилки і далі пам'ять тебе несе в дитинство, коли батько обшивав деревом балкон, а я помічник, нудьгуючи поводив пилкою по рукоятці, потім штани в яких я був, потім магазин де їх купували і якась товста тітка продавець кричала на маму, що ми довго думаємо. На мамі кремплєнове плаття, відкладний комір, туфлі на товстому підборі. І так майже нескінченно, ця річка несе тебе від події до події, поки ти сам не вирішиш вирватися з цього потоку. А часто вириватися не хочеться...
Особливо сильно в минуле занурюють запахи. Запах лікарні та ліків запускає тебе в день першої пломби або палати до якої привезли після видалення гланд у п'ять років. Якийсь хлопець тицьнув мене в живіт олівцем, стало боляче і тужливо, але вдома чекав триколісний велосипед і ось я вже мчу на ньому по калюжах між тополями...
Або запах старих під'їздів, хрущовок, важкий, нажитий, що пахне старими, весіллями, похоронами, оббитими ватою та дермантином дверима, в'язаними килимками зі клаптиків, пам'ятаєте, такі були?
А запах вогкості підвалів, дахів чи свіжо-пофарбованих суриком підлог, багать, роздовбаних гітар? Там просто ельдорадо спогадів!
Запах кавуна чомусь занурює до осени, коли п'ятниця, уроки зроблені, "В гостях у Казки" і ложка, що стирчить, в половині кавуна. Полуниця - весна, майже канікули, екзаменаційні квитки та все літо попереду.
Бувають місця, в які ходити важко, бо там туга чи спогади, які не хочеться пам'ятати, зовсім, ніколи. Ти їх старанно обходиш стороною, але потім ніби підсковзуєшся в них і лаєш себе або виправдовуєш, говориш сам із собою як дурень. Потім дивишся на всі боки і думаєш: ніхто хоч на тебе ідіота уваги не звернув? Ти думаєш, що один такий божевільний...
У повсякденному, усвідомленому житті ти звичайно прагматичний, розважливий і позбавлений усіляких цих шмаркль і забобонів. Ти не можеш дозволити розчинити себе якимось предметам чи запахам, ти машина, бульдозер із відвалом попереду. Заходиш у гараж, завести тачку і бачиш на гачку старий фетровий капелюх, знімаєш і перевертаєш його до себе підкладом, а там на блискучому шовку кілька сивих волос, це волосся батька якого майже двадцять років немає... І ти вже летиш не розуміючи куди, перекидаючись у тунелі часу, все одно як відірваний лист.