Глава 7. Річард

Ніч так і не зімкнула моїх повік. Перші сонячні промені вже пробивалися крізь важкі оксамитові штори, а я все ще відтворював у пам'яті кожну секунду нашої розмови біля фонтана. Яся цілком загарбала мої думки. Будь-яка інша жінка на її місці злякалася б магічного спалаху, але вона залишилася. Вона розмовляла зі мною не як із монархом чи загрозою, а як із людиною. Без фальші, підлабузництва й страху.

— Ваша Величносте, ви... зовсім не відпочили? — старий камердинер Варус обережно поставив на столик чашку міцного гірського відвару й занепокоєно зазирав мені в обличчя, розправляючи церемоніальний камзол. — Виглядаєте так, ніби всю ніч стримували прорив тіньових бестій.

— Мені немає коли відпочивати, Варусе, — сухо відрізав я, підводячись і дозволяючи накинути на плечі важкий плащ із золотим гаптуванням. — Сьогодні другий етап. 

До Великої зали я йшов довгими галереями східного крила. Гучний крок варти, поклони слуг — усе це проходило повз мою увагу. У голові лунав лише її голос і те просте, забуте відчуття легкого людського тепла.

У залі панувала напружена тиша. На відведених місцях чекали вісім претенденток. Холодна Селеста з Північнокрилля стояла непорушно, як крижана статуя; горда мавка Лоріана з Оукхейвена зневажливо позирала на суперниць; войовнича Ізольда із Залізних Скель звично поправляла важкий пояс; Вівієн із Сонячної Долини вже кидала в мій бік млосні погляди; тиха Беатріс із Сутінкових Лісів трималася осторонь; а мила, чутлива Аеліта з Озерного Края перелякано тулилася ближче до Ясі, шукаючи в ній захисту.

Але мої очі шукали лише її.

Яся стояла біля королівського узвишшя — випростана й граціозна в темно-синій сукні Розпорядниці. На її обличчі не було й сліду нічного тепла. Коли я опустився на трон, вона лише професійно схилила голову й миттєво відвела очі. Жодного відблиску. Наче й не було тієї вчорашньої ночі, не було душевної розмови, ні підтримки… 

— Ваша Величносте, учасниці та вельмишановна Радо, — пролунав її чіткий, дзеркально-холодний голос. — Тема другого випробування — «Стратегія Оазису». Кожна з принцес має запропонувати план розподілу ресурсів Альтарії на випадок затяжної посухи.

Виступи почалися. Ізольда рубала з плеча, пропонуючи силою вилучати запаси у сусідніх земель; Вівієн намагалася зачарувати Раду поетичними промовами про збереження краси й садів.

— Ми повинні молитися Пресвятому Джерелу й зменшити споживання води в бідних кварталах на третину! — белькотіла леді Беатріс, заломлюючи руки в шовкових рукавичках.

— Наступна, — холодно перебив її я, навіть не чекаючи оцінок Ради.

Ситуацію дещо врятувала Елеонора. Вона вийшла вперед упевненим кроком, розгорнула перед радниками карту й заговорила глибоким, розміреним голосом:

— Пропоную змінити вектор підземних акведуків за допомогою спрямованого магічного резонансу. Це дозволить перенаправити двадцять відсотків глибинних вод Північного хребта до центральних провінцій.

Радники схвально зашушукалися. Це була робота справжньої стратегині — холодна, обдумана й прагматична.

— Чудово, леді Елеоноро, — прокоментував головний радник Олівер, занотовуючи щось у сувій. — Ваша концепція звучить переконливо.

Черга дійшла до Даніель. Вона повільно ступила на середину зали, і її блідість була помітна навіть з висоти мого трону. Вона гарячково перебирала в пальцях аркуші, упустила один, спіткнулася об власний поділ і, здавалося, ось-ось знепритомніє від паніки.

— Я... вважаю, що посуха — це випробування долі... і ми маємо... — белькотіла вона, червоніючи від сорому під суворими поглядами радників.

З висоти свого трону я бачив, як Даніель ось-ось остаточно зганьбиться. І саме в цей момент Яся зробила крок уперед. Збоку це виглядало як звичайна палацова ввічливість: Розпорядниця плавно нахилилася, щоб підняти з мармуру впалий аркуш і повернути його учасниці. Ніхто в залі не запідозрив нічого дивного.

Але я не зводив із Ясі очей. І помітив цей майже непомітний ухил кисті, ледве вловимий рух рукава. Вона не просто підняла папір — вона непомітно підмінила його, вклавши в тремтячі пальці Даніель зовсім інший сувій.

Відстань була завеликою, щоб почути хоч слово, але я бачив, як Даніель здригнулася, коли її очі впилися в нові рядки.

— Нам потрібен каскадний розподіл водних ресурсів із використанням накопичувальних кришталів! — раптом випалила принцеса упевненим, дзвінким голосом. — Перша зона отримує сорок відсотків, друга — тридцять, а решта консервується магічним куполом! Це зупинить виснаження ґрунтів!

Рада затамувала подих від захоплення, а головний радник аж подався вперед, вигукуючи похвали.

— Блискуче! — вигукнув Олівер. — Леді Даніель, це ж видатний економічний підхід!

Але я дивився не на радісних радників і не на розпашілу від похвали Даніель. Я дивився в її порожні, застиглі очі. Вона карбувала складні магічні й господарські терміни, як навчений папуга, роблячи неприродні паузи й абсолютно не розуміючи змісту жодного зі слів, які щойно згенерувала. Це була суцільна, дешева фальш.

Я знову перевів погляд на Ясю. Вона стояла непорушно, склавши руки на талії, із непроникною маскою на обличчі. Мої здогадки перетворилися на впевненість. Це були її ідеї. Це був її розум, її глибокий, нестандартний погляд, який вона щойно подарувала цій дурепі. Яся тільки-но врятувала Даніель від нищівної ганьби, вклавши у її вуста свій власний, бездоганний план. 

Навіщо, Ясю? — вирувала в мені темна, пекуча злість. — Навіщо ти рятуєш дівчину, яка не варта й твого мізинця? І чому свій розум ти віддаєш їй, а від мене ховаєшся за холодною маскою?