Розділ 8

Уже був вечір, а я не могла відвести погляду від квітів, що стояли на тумбочці. Я знала, що неправильно так усміхатися та радіти подарунку від нареченого своєї сестри, але нічого не могла з собою вдіяти.

У двері моєї спальні постукали. Я повернула голову тоді, коли вони злегка відчинилися.

— Привіт, — Майя тепло усміхнулася мені. — Хотіла перевірити як ти.

— Привіт, усе добре. Мені вже краще.

— Може, хочеш чогось? Чаю чи… О Боже, Камі, які дивовижні квіти!

Сестра усміхнулася ширше та підійшла ближче до букета. Вона здивовано подивилася на мене.

— Звідки вони взялися?

— Це… з роботи, — частково збрехала я. — З компанії відправили, коли дізналися, що я захворіла.

— Справді? Цікаво, чому це мені не відправили такого подарунка?

Майя насупилася, а я прикусила нижню губу, відчуваючи незрозумілу провину, що стискала мої груди.

Пригадала, як дорікала Родіону, що він навідується до своєї хворої нареченої з порожніми руками. Може, він запамʼятав це і тому надіслав подарунки мені?

— Здається, Камі, тобі пощастило стажуватися у Вітовських. Треба сказати батькові, щоб наша компанія теж так підтримувала своїх працівників.

Я зглитнула, ховаючи свій погляд від сестри. Вона працювала в компанії нашого батька. Але як тільки вони з Родіоном одружаться, то компанії обʼєднаються.

— Як пройшов день? — поцікавилася я, щоб перевести тему.

Майя почала розповідати про те, як вона складала список весільних салонів під час обіду, а також обдумувала загалом образ нареченої й декор. Я майже не слухала, бо мій погляд раз за разом зупинявся на букеті.

Це неправильно, чорт забирай! Неправильно думати про Родіона, неправильно приймати його подарунки, неправильно зближуватися з ним. Мені треба встановити межу між нами й заборонити перетинати її.

Сестра пішла, а я все ще витріщалася на букет. Раптом почувся рингтон мого телефона. Я схопила його з тумбочки, і моє серце пропустило удар, коли на екрані висвітлилося знайоме імʼя.

— Алло! — сказала я у слухавку.

— Добрий вечір, Камеліє, — заговорив Родіон. — Як твоє самопочуття?

— Усе добре. Чому ви телефонуєте мені так пізно?

На іншому кінці лінії повисла тиша. Я поклала долоню собі на груди, відчуваючи, як шалено бʼється моє серце.

— Так, уже справді пізно. Вибач. Я думав, можливо, ти відпочивала. Не хотів заважати…

— То навіщо ви зателефонували? — я перервала його. — Це стосується роботи?

— Хотів уточнити, чи ти в порядку. Ти отримала квіти?

Я глянула на букет та коробку з солодощами, які вже майже зʼїла.

— Так, дякую. Це було дуже мило з вашого боку, але…

— Але? — його голос звучав напружено.

— Не варто було, — сказала я, намагаючись звучати твердо. — Хіба що ви усім своїм працівникам даруєте такі подарунки, коли вони хворіють.

— Тобі не сподобалися квіти? Я відправлю завтра інші…

— Боже, ні! В жодному разі. Я не хочу більше від вас ніяких квітів і солодощів. Це неправильно.

Він мовчав, а я важко дихала у слухавку від хвилювання, що стискало мої груди.

— Так, ти маєш рацію, — зрештою сказав Родіон. — Вибач, якщо це було занадто.

— І ви не маєте права телефонувати мені так пізно, коли це не стосується роботи, — додала я, відчуваючи, як в очах чомусь неприємно запекло. — Я більше не прийматиму ваших пізніх дзвінків.

— Камі…

— До побачення, Родіоне Вікторовичу. У мене лікарняний, тож зустрінемося на роботі наступного тижня.

Я вимкнула дзвінок і глянула в екран свого телефона, глибоко дихаючи на повні груди. Можливо, я була дещо грубою з ним, але принаймні він знатиме, що є межі, які не варто перетинати.

— Ти правильно вчинила, — тихо сказала сама до себе.

Гірке нагадування про те, що він наречений моєї сестри, стиснуло моє серце. Я відігнала непрохані сльози та лягла на бік, дивлячись на букет квітів. Треба завтра попросити Марту, щоб вона їх викинула. Мені не варто було приймати квіти від нього. І точно не варто було радіти цим подарункам…

— Сподіваюся, тут ми нарешті знайдемо мою ідеальну сукню, — сказала Майя, тягнучи мене вже в четвертий весільний салон.

Я була втомлена, адже тільки вчора у мене нарешті внормувалася температура. Але сестра постійно повторювала, що я повинна допомогти їй з вибором, тож мені довелося йти з нею. Не те щоб я була проти. Мені справді хотілося щастя для Майї. Але Родіон… Він неочікувано став моєю проблемою.

— Вітаємо! — привіталася головна консультантка. — Ми на вас чекали. І вже зібрали найкращі новинки. Проходьте за мною!

Ми попрямували до просторої зали, навколо якої були обвішані сукні. По центру стояло підвищення, просто перед величезним дзеркалом. Я глянула на диванчик, бажаючи якнайшвидше сісти. Мої стопи вже просто-таки пекли на цих підборах.

— Це наші головні новинки, — заговорила дівчина, показуючи першу сукню з другим шлейфом. — До вашої уваги — «Розалія». Справжня королівська сукня з розшитим мереживом, оздобленим корсетом і обʼємними рукавами…

Майя кривилася на кожну сукню, яку їй показували. Я ніколи не думала, що вона така перебірлива. Але до свого весілля сестра дуже відповідально поставилася. Я підійшла до диванчика та вже зібралася опуститися на нього, як раптом помітила сукню, що ховалася в кутку. Вона виділялася від інших тим, що була не такою пишною і здавалася менш дорогою. У серці щось тьохнуло, коли я дивилася на цей витвір мистецтва. Скульптурний корсет із прямокутним вирізом підкреслював ключиці та груди, а широкі бретелі додавали силуету особливої аристократичності. Корсет був обтягнутий найтоншим мереживом кольору слонової кістки із квітковим візерунком.

Спідниця легко спадала хвилями додолу й переходила в невагомий шлейф. Ця сукня поєднувала в собі вінтажну розкіш і сучасну легкість. І чомусь вона зачарувала мене з першого погляду.

— А ця? — раптом запитала Майя, прослідкувавши за моїм поглядом.

— О, це сукня з торішньої колекції, — відповіла консультантка та взялася показувати. — Ми зараз працюємо над її оновленням. На жаль, її не дуже купували, бо вона здавалася нареченим надто простою. Але ми додали додатковий шлейф, щоб зробити її пишнішою.