Розділ 7

— Дивно, що бос віддав тобі саме цей кабінет, — заговорила моя колега Оля, постукуючи пальцями по робочому столу. — Ти знала, що він мав бути для головного дизайнера?

Я заперечливо похитала головою, вдаючи, що зосереджено працюю над своїм проєктом. Мені нелегко було влитися в колектив, адже усі прекрасно знали, хто я така. Мабуть, думали, що я отримала цей кабінет тільки тому, що моя сестра скоро стане дружиною боса. Напевно, так і було. Звісно, Родіон такий хороший зі мною виключно через Майю. Я намагалася не думати, що сталося два дні тому в його домі. Він ледь не поцілував мене. А може, мені це здалося?

— Скоро відкриється конкурс на посаду головного дизайнера, — продовжила говорити Оля. — Як щодо тебе?

— Що? — розгублено перепитала я, глянувши в її карі очі.

— Ти будеш подаватися?

— Звісно, ні. Я ж усього лише стажистка.

Оля змахнула руді кучері з лиця та сперлася руками до столу, уважно спостерігаючи за мною.

— А якщо Родіон Вікторович цього захоче?

— Навіщо йому хотіти брати на таку посаду звичайну стажистку, яка працює тут тільки перший тиждень? Гадаю, мені треба бодай пів року пропрацювати, перш ніж думати про підвищення.

— Ну, не знаю… — Оля випрямилася та задумано постукала пальцем по підборідді. — Це ж не завадило йому віддати тобі один з найважливіших проєктів.

— Він не віддавав мені його! — обурилася я. — Ми працюємо над ним разом. Точніше — я працюю під його керівництвом.

Дівчина тихо хмикнула, а я відчула, як мої щоки ще дужче почервоніли. Боже, мені було так гаряче, що я задихалася. Піт виступив на шиї. Здається, я відчувала його навіть під тонким бюстгальтером. До того ж голова розколювалася. Я сильно зажмурилася та втомлено потерла пальцями свої скроні.

— Олю, хіба тобі не треба працювати? Ти стирчиш тут вже двадцять хвилин.

— Взагалі-то я хотіла запросити тебе на обід, який почнеться через кілька хвилин. Ти ж підеш обідати?

— О… Так! — відповіла я, хоча зовсім не відчувала голоду. — Так, піду.

— Камеліє! — раптом біля дверей зʼявилася секретарка. — Родіон Вікторович кличе тебе до себе.

— Гаразд. Ем, я зараз буду.

Вона пішла, а Оля тихо присвиснула, спостерігаючи за тим, як я підвелася. Мої руки тремтіли. Мабуть, начальник хоче запитати щось за проєкт. Я схопила начерки та попрямувала до виходу.

— Схоже, у когось зʼявилася інша компанія на обід, — кинула мені в спину Оля, широко усміхаючись.

— Не говори дурниць! — буркнула я. — Краще іди працюй!

Вона засміялася, а от мені було зовсім не до сміху. Це вперше після того «майже поцілунку» Родіон покликав мене до себе в кабінет. До цього він просто телефонував мені або кидав вказівки, проходячи повз моє робоче місце.

Я легко постукала, а коли почула його «можна», то увійшла всередину.

Родіон сидів на своєму кріслі в білій сорочці з засуканими до ліктів рукавами, його піджак висів на іншому стільці.

— Ви мене кликали? — спитала я, стискаючи руками аркуші з начерками.

Родіон кивнув і нарешті підняв погляд на мене. Його очі зупинилися на моєму обличчі надовше, аніж це було потрібно.

— Камеліє… — тихо прошепотів він моє імʼя і прочистив горло. — У мене тут зʼявилася одна ідея щодо нашого проєкту, і я б хотів обговорити її з тобою.

— Гаразд.

Я підійшла ближче до столу, поклала стопку паперів. Раптом у горлі засвербіло. Я ледве стримала кашель. Родіон глянув на дорогий годинник, що виблискував на його руці.

— Це вже обід? Чорт! Я й не помітив.

— Це нічого, — сказала я. — Кхк! Вибачте. Ой!

Я голосно чхнула, а тоді ще раз.

— Перепрошую, Родіоне Вікторовичу.

Упевнена, в цей момент моє обличчя було схоже на помідор. Я провела спітнілими руками по своїй спідниці, стримуючи черговий порив кашлю.

— З тобою все гаразд? — він почав підійматися.

— Так-так… Просто… Кхк!

Родіон за лічені секунди перетнув кабінет і підійшов упритул до мене. Він нахилився до мого обличчя, зазирнув у мої очі.

— Ти дуже червона, — зауважив чоловік.

Я опустила погляд униз. Господи, я зараз згорю від цього сорому? Раптом він підняв свою руку та обережно поклав її на моє чоло. Я дещо здивовано подивилася на нього. Родіон насупився, торкнувся холодними пальцями моєї шиї. Я не змогла стримати полегшеного стогону, що вирвався з моїх вуст. Від цього дотику мені, здається, було не так сильно гаряче. Раптом його пальці здалися надто холодними. Я затремтіла усім тілом і почала стукати зубами.

— Господи, Камі, ти вся гориш. Ходімо!

Він схопив свій піджак, повернувся до мене і, поклавши свою руку мені на поперек, підштовхнув мене до дверей.

— К-к… Куди? — спитала я.

— Я відвезу тебе додому.

— Але ж, Родіоне Вікторовичу, робочий день ще не закінчився.

— Це неважливо. Іди!

Я мовчки кивнула та вийшла з його кабінету.

— Мої речі…

— Я заберу.

Він швидко попрямував коридором офісу, а я обійняла себе обома руками, дивлячись йому в спину. Мабуть, нам не варто виходити з офісу разом, тож я попрямувала до ліфта. Хоч між нами нічого не було, я чомусь хвилювалася, що хтось помітить нас удвох і все не так зрозуміє. Але чому б їй неправильно розуміти?

Чорт! Я, схоже, дуже заплуталася. Родіон повернувся з моєю сумочкою та телефоном. Ми удвох зайшли у ліфт, після чого він повів мене до свого автомобіля та наказав водієві їхати до лікарні.

— Не треба до лікарні, — заперечила я. — Зі мною все гаразд. Ви можете просто відпустити мене додому.

— Я не відпущу тебе, доки не переконаюся, що ти дійсно у порядку, — відрізав він.

Мої очі округлилися від здивування, бо це звучало так, наче він дійсно хвилюється за мене. Я ще дужче затремтіла в автомобілі, Родіон закутав мене у свій піджак, а я навіть не помітила, як притулилася до нього. В очах пекло, хотілося спати. Я поклала свою голову на його плече та заплющила очі.

Ми доволі швидко заїхали до лікарні. Родіон домігся того, щоб мене одразу ж оглянули. Я здивовано спостерігала за усім цим, адже ніколи ніхто не турбувався про мене. Навіть батько б не зробив такого.