Розділ 5

Автомобіль звернув із траси на ґрунтову дорогу й за декілька хвилин зупинився біля густого соснового лісу.

— Ми далі не проїдемо, — сказав Родіон, вистрибуючи з автомобіля. — Треба трохи пройтися пішки.

Я слухняно вийшла за ним, закинувши сумку на плече. Ми попрямували у густу соснову посадку. Стежка була доволі широкою, тож іти було не так погано. Заважали лише мої високі підбори. Приблизно за хвилин пʼять ми уже були на місці.

На просторій галявині кипіла робота. Кілька робітників у спеціальних жилетах проводили первинні дослідження території, а біля невеликого металевого вагончика стояв чоловік із кресленнями в руках.

Він підійшов до нас та простягнув руку Родіону.

— Доброго ранку, Родіоне Вікторовичу! Ми якраз закінчуємо заміри.

Чоловік розклав план на невеликому столику біля вагончика. Родіон взявся оглядати креслення, а я зацікавлено озирнулася довкола.

— Що вже відомо, Сергію? — поцікавився він.

Геодезист розклав поруч з планом карту.

— Тут переважають темно-сірі лісові ґрунти з прошарками глини, — почав пояснювати він, показуючи олівцем на позначки. — Рельєф складний, є перепади висот. Треба обережно проєктувати фундаменти, аби не порушити кореневу систему вікових сосон і запобігти зсувам.

Родіон уважно вивчав карту, киваючи головою, а тоді раптом глянув на мене:

— Що думаєш, Камеліє?

Я трохи здивувалася, що він запитав моєї думки. Все-таки я всього лише стажистка. Але сьогодні тільки другий день стажування, а він уже привіз мене на обʼєкт. Здається, Родіон справді бачив у мені потенціал. Або просто перевіряв мене.

Я прочистила горло та розправила плечі, намагаючись звучати впевнено.

— Природа тут надзвичайна, і дуже часто вона сама підказує дизайн.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Родіон, зацікавлено схиливши голову набік.

Я оглянулася на високі сосни та відповіла:

— Якщо ми впишемо вілли прямісінько на схилах, використавши каскадні тераси, нам не доведеться вирубувати ліс. Це буде стильно, сучасно і концепція збереже свій екологічний статус.

Я глянула на Родіона, відчуваючи легке хвилювання в грудях. Звісно, я не чекала на схвалення, але чомусь його думка була для мене дуже важливою. Він злегка примружив очі, озираючись довкола.

— Що ж, Камеліє, твоя ідея дуже логічна, цікава та цілком підходить нашому проєкту. Думаю, ми можемо попрацювати над нею.

— Справді? — вражено перепитала я, не стримуючи усмішки.

Родіон кивнув і, здається, теж усміхнувся.

— Схоже, ти дуже вчасно зʼявилася у моєму житті, — тихо сказав він.

— Насправді це дійсно чудовий варіант, — заговорив геодезист. — Думаю, будівництво можна розпочати саме з цієї частини, а підʼїзд до території комплексу зробити звідси. Тут не така заліснена територія, що допоможе нам зберегти більше природних ресурсів.

Родіон почав позначати точки на плані, а я легко затремтіла від прохолодного вітру, що обдував мої голі руки. Піднявши голову до неба, помітила темні купчасті хмари. Здається, буде дощ. Чорт! Я так поспішала вранці, що не взяла ні піджака, ні парасолі. Перша крапля дощу впала мені на щоку.

— Здається, дощ починається, — сказала я, витираючи її пальцями.

На підтвердження моїх слів вдарив гучний грім.

— Треба повертатися до автомобіля, — заявив Родіон.

— Ви можете перечекати у вагончику, — запропонував геодезист.

Родіон скривився, піднявши погляд у небо, та похитав головою.

— Злива буде довго, а нам треба працювати над проєктом. Ми встигнемо добігти до автомобіля, перш ніж почне заливати. Ходімо, Камеліє!

Я коротко попрощалася з чоловіком та попрямувала до лісу слідом за Родіоном. Ми не встигли й ста метрів пройти, як небо прорізала блискавка. Я здригнулася, і раптом полився такий сильний дощ, що я за лічені секунди промокла наскрізь.

Глина під ногами стала слизькою. Мої підбори постійно застрягли у ній. Я скрикнула, послизнувшись на якомусь дрібному корінні. Думала, що просто зараз полечу вниз у болото, але міцні чоловічі руки раптом обійняли мене за талію. Я вчепилася пальцями за його передпліччя, намагаючись втриматися на ногах.

— Я тримаю тебе, — почувся голос Родіона, і я розгублено підняла погляд на нього.

Ми стояли так близько, наші мокрі від дощу тіла притискалися одне до одного. У мене всередині все завмерло. Я затамувала подих, дивлячись у його темні очі. І він так дивився на мене у відповідь, що моє серце раз за разом пропускало удари.

— Ти в нормі? Ногу не підвернула?

— Ні, — відповіла я, хитаючи головою. — Я в порядку.

— Ходімо! Нам залишилося небагато.

Родіон відпустив мою талію, а мені чомусь одразу ж стало холодніше. Раптом він міцно схопив мою руку та попрямував уперед, тягнучи мене за собою. Я опустила погляд на наші зʼєднані руки, відчуваючи, як у грудях розпливається приємне тепло. Мої пальці були слизькими, тож я сильніше стиснула ними його широку долоню. Попри зливу, холод і незручні підбори я чомусь не могла стримати усмішки.

Ми підбігли до автомобіля, і Родіон одразу ж відчинив для мене пасажирські дверцята. Я застрибнула на сидіння, а він швидко сів за кермо. У салоні повисла тиша. Були чутні лише удари крапель дощу об дах і наші важкі дихання. Вода струмками стікала з мого волосся, мокрий одяг неприємно прилип до тіла, а моє тіло помітно тремтіло від холоду. Я опустила погляд на свою білу блузку, що тепер просвічувалася, виставляючи напоказ тонкий бюстгальтер.

Родіон раптом перехилився через підлокітник, дістав із заднього сидіння свій сухий піджак і обережно накинув його мені на плечі.

— Дякую, — прошепотіла я, кутаючись у щільну тканину, що приємно пахла його парфумами. — Ми зараз в офіс?

Мене це трохи турбувало, адже якщо ми приїдемо разом в ось такому вигляді, то інші працівники можуть неправильно зрозуміти. А якщо нас узагалі перестріне мій батько?

— Ні, ми не їдемо в офіс, — сказав Родіон, завівши двигун.

Мабуть, він відвезе мене додому. Але тоді запитання виникнуть у мами. Та й Майя вдома зараз.