Пролог

— Вітаю! — заговорила я з усмішкою до адміністраторки за стійкою. — Я Камелія Завадська. Записана до вас на співбесіду.

Дівчина злегка спустила свої окуляри в стильній чорній оправі та уважно оглянула мене з ніг до голови.

— Зараз перевірю.

Вона почала клацати щось у своєму компʼютері, а я схвильовано вдихнула та озирнулася довкола. Вже у холі офіс здавався розкішним з цими великим скляними вікнами, високими стінами та мінімальним інтерʼєром. Хтось явно попрацював тут не лише над красою, але і над зручністю для працівників. Я неабияк хвилювалася перед співбесідою. Раніше я працювала у сімейній компанії, яку тепер очолював чоловік моєї сестри. Але мені хотілося змін та розвитку. Тому, коли мені повідомили, що у місті відкривається філіал американської компанії з дизайну та архітектури, я просто не могла не спробувати себе тут.

— Так, у вас назначено на дванадцяту дня, — голос білявки відірвав мене від споглядань офісу.

Я опустила погляд на свій годинник, помічаючи, що зараз тільки одинадцята.

— Прийшла трішки раніше, — ніяково посміхнулася. — Чи можу я побути поки в зоні очікування?

— Так, звісно. Почекайте там, ближче до відділу кадрів. Вас покличуть, коли прийде час.

Я з вдячністю кивнула та увійшла глибше в хол. Мої лакові чорні туфлі на високих підборах приємно цокали по білій мармуровій плитці. Я зупинилася біля диванчика та оглянула все навколо: кабінети були відокремлені скляними перегородками, працівники зосереджено працювали за своїми робочими столами, а деякі з них бігали з великими кресленнями та планами, щоб переробити помилки. Я вже уявляла, як працюватиму тут на посаді нової дизайнерки інтерʼєрів. Не те щоб я була надто наївною. У мене справді був талант до креслення, а мої проєкти вигравали у престижних конкурсах. Усе портфоліо лежало в теці, яку я міцно стискала у своїх руках. Будь-який кадровик, глянувши на мої здобутки, без сумніву візьме мене на стажування.

Часу ще трохи було, а хвилювання наростало, тож я вирішила пошукати вбиральню та водночас прогулятися офісом. Непомітно піднялася сходами на другий поверх, де вирувало зовсім інше життя. Працівники тут займалися серйознішими справами, бо були ближче до керівництва. Я помітила значок, що вказував на вбиральню, тож повільно попрямувала в кінець коридору.

— Гм… — хмикнула я, оглядаючи приміщення вбиральні. — У людини, яка проєктувала цей офіс, точно є смак.

Підійшла до дзеркала, поправила своє довге темне волосся, щоб надати йому обʼєму, а тоді витягнула з сумочки блиск. Я нанесла його на губи, після чого упевнено глянула у свої блакитні очі у відбитку дзеркала.

— У тебе все вийде, Камі! — запевнила себе. — Завжди виходило.

Тоді чому моє серце так схвильовано калатало в грудях, наче передчувало катастрофу? Я не розуміла.

Зробивши глибокий вдих, я поправила свою блакитну блузку та вузьку спідницю, що доходила мені до колін. Переконавшись, що маю пристойний вигляд, вийшла з вбиральні.

Мені не хотілося сидіти на диванчику, тож я вирішила пройтися офісом, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.

— Я кажу тобі, що все буде добре, — заговорив чоловічий голос, і раптом щось боляче вкололо мене в самісіньке серце.

Я повернула голову, помітивши чоловіка, що стояв у дверях одного з кабінетів. Зі спини він був високий, широкоплечий та підтягнутий. Цей дорогий темно-синій костюм сидів на ньому бездоганно. Я витріщилася на його потилицю з темним густим волоссям. Мої пальці з такою силою стиснули ремінець сумочки, що кісточки аж побіліли.

— Як може бути добре, якщо у нас повно важливих проєктів, а ми досі не знайшли головного дизайнера?! — невдоволено сказав інший чоловік.

— Це не моя провина, що ти до цього часу нікого не зміг найняти.

По моєму тілу пробігся мороз, волосся стало дибки. Чому цей чоловік говорив таким болюче знайомим голосом? Невже це…

— Ну, вибачте, Романе Олександровичу, що так розчарував вас! Але я хочу взяти найкращого кандидата, а потрапляються одні бездарі…

Він ще щось говорив, але я більше не слухала.

Роман Олександрович… Не Родіон.

Я полегшено видихнула і, здається, знову почала дихати.

Уже три роки минуло відколи він кинув мене вагітною та зник. Останнім часом я намагалася не згадувати про нього. Дивно, що голос абсолютно незнайомого чоловіка нагадав мені про того, хто так безжально розбив мені серце.

Я зробила крок уперед, щоб піти геть, але за моєю спиною почувся його голосний сміх. Я завмерла, в очах защипало, а серце пропустило кілька ударів. Цей сміх… Його неможливо сплутати. Я поклала свої долоні на живіт і сильно зажмурилася, відчуваючи поколювання у грудях.

«Я так сильно кохаю тебе, Камі. Я обіцяю, що ми втечемо. Я не одружуся з нею, присягаюся. Ми будемо разом. Обіцяю, обіцяю…»

Ні! Ні, цього не може. Це не він! Візьми себе в руки, чорт забирай!

Я розплющила очі та міцно стиснула долоні в кулаки. Мозок — складний орган, який під дією стресу викривляє реальність, спотворює правду та показує нам те, чого ми хочемо бачити. Я не дозволю свій хворій свідомості керувати мною. Ця співбесіда неабияк важлива для мене. І просто зараз я підійду до цього чоловіка та переконаюся, що це не він.

Я натягнула на обличчя стриману усмішку та розвернулася на своїх високих підборах. Набравшись упевненості, попрямувала до чоловіка, що досі стояв у проміжку дверей.

Мабуть, стукіт моїх підборів привернув його увагу, бо він напружився та почав повільно розвертатися у мій бік. Я зупинилася за його спиною та прочистила горло.

— Вибачте, я прийшла до вас в офіс на співбесіду, але випадково…

Чоловік повернув голову до мене, а я одразу ж замовкла. Слова застрягли десь у горлі. Мої очі розширилися, а в грудях запекло так, ніби туди встромили ножа. Ті самі теплі карі очі, той самий прямий ніс, густі темні брови, легка щетина і губи… Ті мʼякі повні губи, які цілували мене та шепотіли обіцянки.

— Слухаю, — сказав чоловік абсолютно спокійно. У його погляді не було жодного натяку на впізнання. — Ви щось хотіли?