Пролог

Усе було, як у сні. У тому самому страшному сні, який ти згадуватимеш щоразу, коли лягатимеш спати. У тому сні, що пробирає до кісток, від якого по тілу йде тремтіння. Ніби холодний вітер торкається твоєї шкіри, і навіть усі спроби згорнутися клубком не рятують.
Все ж не настільки погано, щоб це повторилося знову?

Літнє сонце вигравало яскравими барвами десь там, далеко нагорі, над дахами Неаполя. Над містом, про яке розповідали легенди, знімали фільми, писали книги і яке зараз байдуже мовчало. Цього разу Неаполь не став містом любові чи мистецтва. Він перетворився на місце, де змінюються долі. Де історія закінчується.
 Ніхто не здогадувався, що саме тут, серед покинутих будівель, ховається клубок правди. Його розмотували роками. Але той, хто тягнув за нитку, досі не знайшов початку. Ніхто ж не припускає, що він ховається зовсім поряд.
 Повітря було важке й сире. Темрява стискала з  усіх боків, наче жива істота, що повільно ковтає свою жертву. У підвалі старого автозаводу, де час зупинився разом із останнім пострілом десятиліття тому, горіла лише одна лампа. Її світло тремтіло, наче йому самому було страшно. Десь капала вода. 
 Руки Арі тремтіли, стискаючи холодні підлокітники металевого стільця до якого вона була прив’язана. Мотузка врізалася у зап’ястя, втираючи біль у тіло, як чорнило в папір. Її губи були розбиті, на язиці — смак крові й металу. Дихати було важко. Вона боролася з тілом, яке хотіло здатися, зі свідомістю, що чіплялася за останній спогад: про його очі, про його усмішку.
 — Тиша тобі личить, — мовив чоловік.
 Фабіо. Його голос звучав повільно й розважливо, як у людини, яка не поспішає бо знає, що останнє слово за нею. Він був високим, елегантним, з ідеально застібнутим піджаком і рукавами, які не забруднилися навіть тут, серед іржі та смерті. 
 — Відпусти мене, — промовила Арі, крізь тремтіння.
 — Пізно просити, — пролунав спокійний, глибокий голос. Занадто спокійний.
 Він зробив кілька кроків, зупиняючись перед дівчиною. Легенько вдарив пальцем по щоках Арі, ніби перевіряючи, чи вона ще при тямі.
 — Лука мене підставив. І тепер поплатиться найдорожчим, — сказав він із легкою усмішкою.
 Він любив говорити. В його словах була впевненість, як у людини, що усвідомлює свою владу.
 — Ти не маєш права. Ти не Бог, — видихнула Арі, зібравши в кулак залишки сил. Її погляд був прикутий до його обличчя, шукаючи хоч якийсь натяк на вагання.
 — Ніхто не має права. Але всі забирають, що хочуть. І я не виняток, — спокійно відповів він, навіть не моргнувши. Пістолет у його руці виглядав так, ніби він народився з ним. Впевнено, звично. Його палець ліниво опинявся на спусковому гачку, а потім піднімався в повітря. Знову й знову.
 — Лука мав би знати, що не варто вплутувати тебе в це. Але він зробив свій вибір.
 — Тобі все одно кого вбивати? — прохрипіла Арі. — Ти ж знав, що я не винна. Знав!
 — Винна… — повторив Фабіо з ледь чутним сміхом. — Знаєш, у нашому світі винен той, хто опинився не в тому місці, не в той час. І ти тут. А це — не те місце.
 Вона закусила губу до крові. Відчула, як піт стікає спиною,  а серце гупає з такою силою, що здалося, може вирватися.
 Що робити у останні секунди свого життя? Визнати, що воно було паскудним або подякувати за всі перепони які тебе спіткали, даючи шансу відчути себе живим? Згадувати рідних людей і те, за що їм вдячний? Чи просто заплющити очі в очікуванні кінця?
 Фабіо підійшов до столу, взяв склянку води, ковтнув і поставив її навмисно повільно.
 — А знаєш, що найгірше, Арі? Що ти мені подобаєшся. Правда. Ти не істериш, не благаєш, хоча маєш повне право. Така… незламна. Це зворушує. І навіть змушує трохи сумніватися.
 Він зітхнув, і в його очах щось мигнуло. Втома? Роздратування? Жодна емоція не трималася на його обличчі довше кількох секунд.
 — У тебе був вибір. Просто не вплутуватись. Але любов… — він розтягнув слова на кілька складів. — Вона — як отрута. Ти не помічаєш її, поки не стає пізно.
 Невже справді не було виходу? Невже Арі більше ніколи не побачить блакитного неба, сяючої і теплої усмішки Луки?
 — Ти самотній. Ти просто… нікого не любив, — різко кинула вона.
 На мить Фабіо завмер. Потім неквапливо усміхнувся, але очі його стали крижаними.
 — Можливо. Але завдяки цьому я досі живий.
 Він підняв пістолет. Повільно. Без награного зловтішання, але зі значенням у кожному русі.
 — Ні! Будь ласка! — Арі закричала вперше.
 Дуло зброї торкнулося її чола.
 І в ту мить час перестав існувати.
 Кожен вдих давався так, ніби легені заповнювалися піском або криком, який терзав зсередини. Серце билося скажено, кожен удар відлунював у вухах гучніше, ніж слова боса мафії.
Руки стиснуті мотузками, вже давно втратили чутливість, але раптом кожен клаптик тіла загорівся пекучим болем.
 Палець італійця торкнувся спускового гачка.
 Арі заплющила очі.
 І в цю мить — не передсмертна паніка, не темрява. А… запах жасмину.
 Той самий, який завжди линув від Луки. Його теплі долоні, пригадалися так чітко, ніби він щойно торкнувся її щоки.
 « — Я завжди знайду тебе, навіть у кінці світу, » — шепотів він тоді, коли вони ховалися на даху маленького готелю у старому районі.
 Він сміявся, коли вона сердито зводила брови. Цілував її так, ніби світ перестав існувати. Він завжди тримав обіцянки. І обіцяв повернутись.
 У її пам’яті блиснула остання мить: його очі, сповнені тривоги, коли він прощався перед кожним їхнім завданням. А потім — глухий, важкий клац спускового механізму.
 Постріл.
 Дівчина затримала подих і не могла поворухнутися. Вона навіть не могла зрозуміти, чи це сталося насправді, чи це був лише ще один кошмар.
 Її дихання стало важким, але вона вирівняла його — тихо вдихаючи і видихаючи повітря ротом.
 Минали хвилини. Пролунав ще один постріл.
 Вона… не відчула болю. Лише шум у вухах.
 Арі повільно відкрила очі.
 Перед нею були два тіла. Фабіо і його підопічний.
 Її голос пролунав наче подих:
 — Лука?..
 У відповідь тиша, яка почала різати по вухах.
 — Хто тут?! — на все горло прокричала дівчина.
 З-за дверей вийшов він... Його вона найменше очікувала тут побачити.
 — Тоні?
 Бос мафії, у якій перебував Лука. Чоловік, якого боялись всі, бо ніхто не знав, скільки жорстокості ховається за його маскою непроникного чоловіка у чорному класичному костюмі. Та й скільки життів він забрав задля того, щоб досі залишатися на волі, ховаючись у тіні, ніхто навіть не здогадувався. Чоловік рухався, мов тінь усім своїм холодним і невблаганним єством.
 — Чому ти тут? Де Лука?
 Він великими кроками підійшов до стільця, переступаючи калюжу крові і два тіла, ніби це були не більше ніж перепона на його щоденному шляху, про яку завтра навіть не згадає і заходився розв'язувати мотузку. 
 — Ти мені поясниш, що відбувається? — наполягала Арі.
 Тоні завмер на кілька секунд, але потім продовжив розв'язувати тугі вузли своїми мозолистими пальцями. 
 — Його більше немає, — промовив нарешті. — Його останнє прохання було — врятувати тебе.
 Дівчина завмерла. Її тіло мов окам’яніло, мозок відмовлявся сприймати сказане.   
 "Ні, він не міг померти не дочекавшись мене. Він обіцяв мене врятувати. Він не міг. Тільки не Лука." 
 — Ні… Ти брешеш! Він не міг мене залишити! — голос зірвався, і вперше її страх поступився болю.
 Вона задихалась. Її трясло, як у лихоманці. Усередині все стискалося, згортаючись в чорну порожнечу. Їй здавалося, що ця новина випалює її зсередини. 
 «Лука… ти ж сказав, що завжди будеш поряд. Ти не мав права йти. Не без мене.»  
 — Як… як це сталося? — переборюючи ком у горлі, запитала дівчина.
 Тоні кліпнув, і його погляд, з яким він завжди дивився на Арі, змінився — став більш щирим, більш... співчутливим. Вперше вона побачила на його обличчі щось інше, ніж холодну байдужість.
 — Лука, нехтуючи наказами, самотужки пішов тебе рятувати. Я дізнався надто пізно.
 Її руки безсило впали на коліна, а тіло втратило вагу — здавалося, вона зараз розсиплеться на підлогу разом з кров’ю, яка ще не встигла висохнути поруч.  
 — Зараз не час для сліз. Нас чекають, — серйозно сказав Тоні.
 Він взяв Арі за руку, і вони пішли до виходу.