***

Із власних спостережень, спогадів, думок…

Розмови поза реальністю

Йшов урок.

– Усім вистачило книжок? Кому не вистачило?..

Я несміливо підіймаю руку…

– Усім, так? Важ же у класі 28, а книжок 14, отже, мало би вистачити…

Я тягну руку сильніше. Та мене наче ніхто не помічає. Ловлю на собі косі погляди однокласників. Ніхто нічого не каже. А вчителька вперто продовжує не помічати мене.

– Вибачте… – бурмочу, та вчителька не чує і різко мене перериває:

– Так, розгортаємо на сторінці 140! Виконуємо усі задачі підряд.

Я сиджу одна за партою. І взагалі, нас у класі двадцять дев’ять учнів…

Прошу в однокласниці спереду сфотографувати завдання. Вона косо на мене дивиться і бурмоче:

– Так попроси у вчительки, у неї є ще книжка…

Я ледь чутно важко зітхаю. Незручна ситуація. У класі вже тиша, усі щось роблять… а, нехай. Я тоді подрімаю. І так про мене весь час забувають. І так мене ніхто не помічає.

Неначе я не існую.

***

Прийду я додому одразу після уроків, чи за кілька годин – ніхто не візьме до уваги. Я тихо увійду в квартиру, піду в свою кімнату. Ніхто може навіть і не помітити, що я прийшла… добре, вони хоч знають про моє існування. Бо у школі складається протилежне враження.

– Е-е… Романюк Катерина присутня? Щось я не бачу її…

Погляд у вчительки розгублений, неначе вона вперше побачила це прізвище і навіть уявлення не має, як я виглядаю.

– Присутня… – кажу.

Тоді її погляд зривається і не одразу вловлює мене.

– Де?

– Я тут, – піднімаю руку.

У класі лунає тихий смішок. Це вже не вперше таке повторюється. Ніхто не може запам’ятати, як я виглядаю, де сиджу. І хто я взагалі така… до дошки майже ніколи не викликають, нічого не питають. Хоча раніше намагалися.

– Настя, йди до дошки, – казала вчителька, а клас із недорозумінням дивився на неї.

У нас немає у класі Насті…

– Ну-у… не Настя, а… як тебе там? Ти, із останньої парти… Аня?

– Катя… – бурмотіла я, підводячись.

Кажуть, це ім’я мені не пасує. Романюк Катерина… таке «гаркаве» ім’я, а я така тихенька й спокійна. Уявлення не маю, чому батьки вирішили мене так назвати… Аня мені підійшло би більше, чесне слово.

Кілька разів за семестр таке траплялося, коли плутали моє ім’я. А більше мене до дошки не викликали. Вчителям значно приємніше працювати із активними дітьми. Або ж викликати до дошки тих, хто говорить і не слухає вчителя. А я ж на уроці я сиджу тихенько, іноді сплю. Все одно ніхто уваги не звертає. І голос у мене тихий…

Та я ні на що не нарікаю. Мені комфортно. Я й не намагаюся якось виділитися, привернути до себе увагу. Мені подобається бути такою, непомітною…

Але факт мого напівіснування трохи засмучує. Іноді це складає певні незручності, коли про тебе забувають.

Мені подобається гуляти містом. Вештатися без цілі. Наодинці. І більш за все я полюбляю гуляти ввечері, коли стемніє. Коли сяють ліхтарі, миготять фари машин, яскраві вивіски… люди усе йдуть і йдуть мимо мене. І тоді я почуваюся справді такою малесенькою, мізерною частинкою величезного світу. Багатоповерхівки здіймаються високо наді мною, яскраві ліхтарі прорізають темряву. А я – маленька та непомітна дівчинка. Така дрібненька піщинка Всесвіту…

Йду тихим кроком. Гуляю шумними вулицями, щоб відволіктися від думок. Далі завертаю на пішохідний міст, що всіяний доріжкою ліхтарів. Тут людей уже менше… внизу хлюпотить вода. Я дістаю телефон і навушники, вмикаю музику. І почуваю себе ще менш вагомою… у цьому світі.

Неначе переміщаюся далеко-далеко від цієї реальності…

Я зупинилася. Дивлюся з моста на місто. Яке ж воно… велике. Громіздке.

– Красиве місто?

Я здригнулася від того, що голос роздався прямо біля мого вуха й долинуло до мене крізь музику. Від несподіванки я повернула голову. Це якась парочка підійшла неподалік й дивилися на місто… я відійшла убік.

Мабуть, мене вони не помітили.

***

– Красиве місто?

Мені здається, це вже дежавю. Я зібралася відійти, щоб не заважати черговій парочці розглядати місто, то хтось притримав мене за руку.

– Ей? Куди ти?..

Я здивовано витягнула навушник із вуха. Прямо на мене дивилася якась дивна дівчина. Дивна, бо помітила мене. І чомусь заговорила.

А ще у неї було дивне волосся. Таке біле-біле… рівне і довге. Усе у ній було дивне. Великі сірі очі були дивними, адже попри свою сірість були яскравими та палали якоюсь… таємничістю. І дивний одяг. Сукня фіалкового кольору й кросівки. Хоча, здається, зараз так модно… але все одно, це дивно.