Розділ 1

Того ранку, коли я померла, я так і не допила каву. Тому перше, що я сказала в новому житті перед королем, трьома сотнями розряджених аристократів і драконом, який саме оголошував, що розлучається зі мною, було:

— Перепрошую. А кава тут є?

Хтось у третьому ряду впустив віяло. Воно ляснуло об мармур так гучно, ніби впала ціла шафа.

Я кліпнула. Потім ще раз. Картинка не змінилася.

Переді мною був зал, у якому вмістився б увесь Поділ разом із фунікулером. Колони з чорного каменю тягнулися вгору, туди, де на вітражах звивалися дракони, і крізь їхні скляні крила падало розфарбоване світло. Лави ярусами, як у театрі. На лавах дами в сукнях, на кожну з яких я працювала б рік, і чоловіки в камзолах із такою кількістю золотого шиття, що на них боляче було дивитися.

І всі вони дивилися на мене.

Останнє, що я пам'ятала, — моя кухня, третя ночі, шлюбний контракт на сорок сім сторінок, який клієнт хотів "трохи підправити" до ранку. Чашка з написом "Найкраща юристка Подолу", подарунок від мами, яка вважала, що я працюю забагато. Я заплющила очі на хвилинку. На одну. Чесно.

А тепер я стояла.

На мені була сукня кольору мокрого попелу, корсет, затягнутий так, що дихати доводилося частинами, і щось важке на шиї. Я опустила погляд. Руки були не мої: тонкі, бліді, з довгими пальцями й перснем, у якому камінь був завбільшки з перепелине яйце. Через плече звисала світла коса. Я ніколи в житті не була блондинкою.

"Інсульт, — спокійно подумала я. — Або я заснула й мені сниться найдорожчий сон у моєму житті".

У скроні кольнуло, і раптом прийшло чуже знання, як спогад, який не мій: леді Аделіна Вейлар, двадцять чотири роки, дружина лорда Кайрена Вейлара, Королівська зала розбору, день, якого вона боялася пів року.

А слідом прийшов страх. Не мій, а липкий, чужий, такий, що аж підкошувалися коліна. Тіло пам'ятало цей страх краще за власне ім'я.

Я втиснула нігті в долоню. Біль був справжній. Отже, не сон.

* * *

— Леді Аделіно. — Голос долинув з підвищення, і зала затихла остаточно. — Ви не почули питання арбітра?

Я підвела очі.

На підвищенні, за кам'яним столом, сидів сивий чоловік у чорній мантії з ланцюгом на грудях. Арбітр, підказала чужа пам'ять. Ліворуч від нього стояв король: середніх років, з ледь помітним черевцем під пурпуром і з виразом людини, якій тут нудно, але треба.

А праворуч стояв він.

Я одразу зрозуміла, що це він, ще до того, як пам'ять прошепотіла ім'я. Високий, набагато вищий за всіх у залі, з чорним волоссям, зібраним на потилиці, і плечима, на яких камзол сидів так, ніби його кроїли по живому. Обличчя різке, гарне тією гарністю, від якої не тепло, а холодно. І очі. Темні, майже чорні, а в глибині щось ворушилося, наче жар під попелом.

Кайрен Вейлар. Лорд Південного Кряжу. Дракон.

Мій чоловік. Принаймні ще кілька хвилин.

Поруч із ним, трохи позаду, як і личить скромній дівчині, стояла білявка в блакитній сукні. Маленька, тендітна, з великими очима, які зараз світилися співчуттям, і з рукою, яку вона тримала так, щоб усі бачили зап'ястя. На зап'ясті золотом мерехтів візерунок, схожий на луску.

"Мітка істинності", — підказала пам'ять, і всередині все стиснулося від болю. Чужого болю. Аделіна, здається, любила цього чоловіка. Або дуже хотіла полюбити.

— Повторюю, — терпляче сказав арбітр. — Лорд Кайрен Вейлар звернувся до Корони з проханням розірвати шлюб у зв'язку з пробудженням істинного зв'язку з леді Ліанорою Ессен. Закон про драконячі роди дозволяє таке розірвання. Чи визнаєте ви, леді Аделіно, що не маєте законних заперечень?

Зала затамувала подих.

Я відчувала це шкірою: вони чекали. Пані в першому ряду вже тримала напоготові мереживну хустинку, ніби збиралася подати її мені. Двоє молодиків праворуч перешіптувалися, і я почула "…упаде непритомна, от побачиш". Хтось ставив на це гроші. Я була майже певна, що хтось ставив на це гроші.

Вони чекали сліз. Благань. Можливо, сцени, як я чіпляюся за рукав дракона, а він гидливо відсмикує руку.

Ліанора зробила крок уперед.

— Аделіно, — сказала вона ніжно, з такою щирою жалістю, що мені захотілося перевірити, чи на місці мій гаманець. — Я так розумію твій біль. Але ж ти знаєш, що серцю, яке обрала доля, не накажеш. Я молитимуся, щоб і ти колись знайшла…

— Ліаноро, — коротко сказав Кайрен, і вона затнулася.

Він дивився на мене. Пильно, насуплено, наче щось не сходилося.

Я розуміла чому. Секунду тому його тиха, перелякана дружина при всьому дворі запитала про каву.

— Леді Аделіно? — втретє нагадав арбітр.

Секретар уже підсовував до краю столу пергамент із печатками і перо в чорнильниці. Підписати й піти. Тихо зникнути, як і належало Аделіні, яка все життя тихо зникала з кожної кімнати.

Я подивилася на перо.

Потім на пергамент.

А потім у мені прокинулося щось набагато старше за страх Аделіни. Дев'ять років практики в сімейному праві. Сорок сім сторінок контракту, які я не дочитала. І одне просте правило, яке я повторювала кожному клієнтові, від студентки до олігарха:

Ніколи. Нічого. Не підписуй. Не прочитавши.

* * *

— Перш ніж я щось визнаю, — сказала я, і голос, на диво, не тремтів, — я хотіла б побачити шлюбний контракт.

По залі пробіг шелест, як вітер по сухому листю.

Арбітр підняв брови так високо, що вони майже сховалися під каптуром.

— Шлюбний… контракт?

— Так. Документ, на підставі якого укладено шлюб, — пояснила я тим самим тоном, яким пояснювала клієнтам, чому не варто дарувати квартиру коханці. — Ви ж розриваєте саме його. Було б дивно розривати документ, якого ніхто не відкривав.

З лави праворуч підвівся чоловік у сірому. Мейстер Гордвін, юрист роду Вейлар, підказала пам'ять. Аделіна його боялася майже так само, як чоловіка.

— Ваша честь, — сказав він з поблажливою усмішкою, — у цьому немає потреби. Леді, вочевидь, засмучена. Контракт стандартний, усі положення про розірвання на користь роду…