90. Просто бізнес (Давид)

Я схопив її за руку і витягнув на вулицю. Не зважав на верески невдоволення. Не озирався на те, що вона дівчина. І чоловікові не можна так поводитися з дамою на людях.

— Ти робиш мені боляче! — закричала Ліла, коли я через силу вивів її у двір.

Нашу машину чистив від снігу якийсь хлопчина. Він методично згрібав білу перину з даху. Робив це обережно, щоб не зіпсувати лакофарбового покриття.

— Слухай, там тебе звали, здається. У будинку.

— Мене? — показав він на себе пальцем. І я кивнув. — Ви впевнені? А хто саме?

Тут я не витримав і гаркнув:

— Пішов звідси!

Хлопчина підстрибнув і нервово покрокував до садиби. Я ж занурив долоні в зібраний ним сніг. Щоб хоч трохи знизити жар у венах. Я просто палав зсередини.

Слава богу, Ліла швидко здогадалася, що саме сталося. І не намагалася з'їхати на дурепу. Як вона робила це раніше.

— Гадаю, це означає, що до тебе повернулася пам'ять? Тепер ти все знаєш? — Я ходив біля неї, розтираючи вогняні щоки снігом. Обличчя горіло від обурення. — Вагітності не було, як ти вже сам здогадався. Я її просто вигадала, щоб утримати тебе. Боялася, що ти підеш. А ми з Авдюшею залишимося самі.

— Досить! — рявкнув я і кинувся до неї, немов вовк. Я взяв її за волосся і заявив прямо в обличчя: — Досить прикриватися дитиною! Ти це робила заради себе! Не заради сина! Авдій для тебе — просто козир! Просто інструмент!

— Це неправда! — вирвала вона пучок волосся з моїх пальців. — Це неправда, що мені начхати на його добробут! Я люблю свого сина!

— Ти любиш тільки себе!

— Можеш називати це, як хочеш. Можеш не вірити. Але я любила тебе...

— Чш... — схопив я її за обличчя. Стиснув губи, щоб вона не сказала знову цієї дурниці. — Тільки давай обійдемося без цієї показухи. Добре? — Вона знову огризнулася, вдаривши мене по долоні. — Ти любила мене? Для тебе я був звичайним грошовим мішком. А в перспективі — сполучною ланкою на шляху до президента корпорації. Адже саме він не давав тобі спокою від самого початку, як ми познайомилися. Тобі не давав спокою той факт, що хтось так легко відстебнув тобі десять тисяч за корпоратив. Адже навіщо гаяти час зі звичайним директором кар'єра, якщо можна дотягнутися одразу до високої шишки, так?

— Все не так буквально, Дав. Ти мені справді подобаєшся. Твоя сімейність, чесність, поступливість. Твоя...

— Зручність, — підказував я. — Найбільше тобі подобалося те, що я зручний. Так вдало опинився на твоєму шляху до верхівки Олімпу... А я ж, дурненький, ще не відразу зрозумів, що якось надто підозріло ти підштовхуєш мене до зустрічі з генеральним. Думав, що ти й справді спиш і бачиш, як мене підвищують. Гадав, ти про нас усіх турбуєшся. Але ти дбала тільки про те, щоб особисто познайомитися з Романом Миколайовичем. Ну от він, приїхав, — показував я на будинок, повний світла. — Чекає на тебе, передчуває. Ти нафарбувалася, зачіску собі зробила як треба. Сукню вибрала таку коротку, що вона труси ледь прикриває. Очевидно, зібралася одразу брати бика за роги.

— Послухай, Савицький. Тільки ти не ображайся. Я все це не зі зла.

— Не зі зла? Та ти змусила мене повірити, ніби з тобою я буду щасливішим, ніж із дружиною! Ти охмурила мене і зробила так, що я Авдію приділяв більше часу, ніж власним дітям! Завдяки тобі я позбувся сім'ї! Я позбувся Яни! Хоча я, як і раніше, її кохаю! Та тільки де вона, а де я?! Привіз тебе на світський вечір, ніби ми чоловік і дружина! Але ми ніколи не були чоловіком і дружиною! Ти мені не дружина, — поставив я руки хрестом, — ти просто шалава! Дешева повія!

Вона іронічно посміхнулася.

— Чудово, детективе. Ти виконав неймовірну роботу. Та тільки що ти будеш робити далі?

— Я тебе викину з життя, як сміття!

— І це все? — блиснула білозуба усмішка. — Боже, як страшно. Після цього вечора ти мені вже не знадобишся. Тож наш союз більше неактуальний.

— Ти нариваєшся? Тобі мало?

— Ти занадто порядний, щоб зробити мені боляче, — говорила Ліла, змахуючи з сукні сніжинки, які прилипли до неї. — Такі, як ти, ніколи й нізащо не вдарять жінку. Навіть якщо вона рафінована стерва. Ти будеш без кінця звинувачувати в усьому себе. А я... — нахилилася вона так, щоб випнути груди, — я витиму з тебе мотузки... Ти думаєш, зараз це кінець? Я робила це вже не раз. Я повертала тебе назад по клацанню пальця. Мені буде достатньо просто посміхнутися і сказати, що я шкодую, була неправа. Що я хочу спокутувати свою провину. Адже ви це так любите... Розумієш, — ходила вона в лабутенах по снігу, немов це подіум, — я тобі потрібна. Тобі може здатися це парадоксом. Але без мене ти не протягнеш. Без мене ти ніхто. Тому ти все це проковтнеш. Візьмеш мене за руку і вирушиш у банкетний зал. Щоб не виглядати ідіотом перед президентом холдингу. І ти ні слова йому не скажеш поганого про мене. Тобі не вигідно мене злити. У цій ситуації це вкрай небезпечно. Ти отримаєш своє, я отримаю своє. І на цьому розійдемося. Адже я не дарма стільки чекала цього вечора. Не дарма витрачала час на зачіску, макіяж, — хихотіла Даліла і заглядала мені в очі. — Нічого особистого. Просто бізнес.

— Замовкни! — не витримав я і схопив її за шию. — Заткнися ж, нарешті! Заткнися!

Я згріб із капота м'який сніг і нагодував ним Далілу. Як слід розмазав білу кашу по наштукатуреному личку. Умив і лоб, і щоки, підправив лінію губ. Як слід натоптав у сам рот.

Мені просто хотілося, щоб вона замовкла. Щоб хоч кілька секунд я міг не чути цих самозакоханих промов. Про те, як перед нею буде кланятися весь світ. Я перед цією шваллю вже точно не буду кланятися.

— Банкетний зал готовий! — покликав адміністратор із порога. — Прошу пройти за стіл!

— Дякую, — відповів я кривою посмішкою.

А в мене за спиною шкандибала Даліла.

— Якого хріна ти накоїв?! — верещала вона, спльовуючи сніг. — Весь макіяж мені споганив, падлюка! НЕНАВИДЖУ!