89. Шкіряна куртка (Давид)

Місцем зустрічі був заміський клуб. Елітна нерухомість, яку могли орендувати тільки дуже заможні люди. Навіть не уявляю, скільки може коштувати одна ніч у цих хоромах.

Комплекс із п'яти будівель, сорок акрів лісу, власний причал і критий басейн олімпійського стандарту. Це далеко не всі переваги маєтку, до якого ми прибули на запрошення президента.

Усе просякнуте багатством і вишуканістю. Немов ти приїхав в оперу. Якийсь шалено дорогий ресторан. А ще ліпше сказати — на зйомки костюмованого серіалу.

Де знатні вельможі збираються в маєтку для обговорення підлих змов. Саме в таких от кулуарах вирішувалися політичні питання.

Друзі зривали маски, виявлялися зрадниками. А опоненти могли з легкістю встромити в спину ніж. Зробити все, щоб ти не вийшов звідси живим.

Може, я просто не звик до такої помпезності. Але мені смак Жданова здався дивним. Наче там була хороша така манія величі. Жага керувати будь-якою істотою, на яку поширюється його влада.

Утім, чому тут дивуватися.

Він безумовно таким і був.

Ще ніколи біля керма конгломератів не опинялися нормальні люди. Тут потрібно бути не просто досвідченим, талановитим. Тут треба бути, не побоюся цього слова, схибленим на владі покидьком.

Це не просто жага грошей.

Не кар'єрні амбіції.

Цією людиною рухав нездоровий егоїзм. Він штовхав купувати і контролювати все навколо. Особисто проникати в кожен гвинтик системи. Керувати директорами групи підприємств, немов ляльковод. І ти ніколи не знаєш, що в нього на думці. Чого він хоче сьогодні.

Експансії, перепрофілювання, продажу, закриття. А може, йому просто не сподобалася твоя краватка на корпоративній фотографії.

Сперечатися з такими людьми було складно. І навіть небезпечно. Тільки от я розумів, що залишитися ближче до дітей для мене набагато важливіше за нову посаду. Хоч навіть це місце в управлінні всією структурою.

Назар і Аврора — мій пріоритет.

Я впевнений, що Роман це зрозуміє.

Адже він теж чоловік, і, цілком імовірно, може бути батьком. Адже як така людина може існувати на самоті? Я не вірю, що він неодружений і бездітний.

На його місці я б давно перейнявся майбутнім своїх дітей і намітив їм місця у своєму холдингу. Тому що так ми влаштовані.

Усе найкраще — дітям.

Вони не просто схожі на нас. Не просто частина нашого життя. Вони і є наше життя. Наші діти — наше продовження.

І якщо ти не любиш своїх власних дітей, то ти взагалі не вмієш любити. Ти не зможеш любити по-справжньому. Якщо не зміг дати краплю тепла своєму власному синові. 

— Роман Миколайович просив зустріти вас, — тиснув мені руку чепурний хлопець у костюмі, — і принести вам його вибачення за невелику затримку.

— А хіба він ще не прибув? — поставив я зустрічне запитання.

І адміністратор садиби миттю відкланявся:

— Він тут, але поки що не готовий спуститися.

— Щось серйозне? Може, нездужає після перельоту?

Однак хлопець нахилився до вуха і прошепотів:

— Дівчина досі причепурюється.

— О, — зрозумів я причину. — Ясно.

— Візажист приїхав пізно. І тому затримка.

— Отже, все ж таки з дамою буде. Як і обіцяв, — підморгнув я Далілі. — Це цікаво.

Проте вона лише процідила крізь зуби:

— До когось візажист додому приїжджає. А я в чергу записувалася за тиждень. І три години там простирчала.

Ми пафосно піднялися сходами з білого мармуру. Увійшли в садибу.

Я прислухався до поради просто провести гарний вечір і не надто сильно паритися щодо підвищення. Адже я навіть не знаю, чи справді бос збирався мене підвищити. Або банально приїхав, познайомитися ближче.

Одному чорту було відомо, що в нього на думці. Тож я просто викинув усе чорне з голови. І широко посміхався. 

— Поки банкетний зал готується, — прикрашав адміністратор затримку, — ви можете пограти в більярд. У нас чудова більярдна в південному крилі.

Я машинально відмахнувся.

— Ні, дякую. Давно не практикувався. Сумніваюся, що хоч раз влучу по кулі.

— Ти грав раніше в більярд? — здивувалася Ліла.

І я кивнув.

— Було діло. Захоплювався в юності.

— Ніколи б не подумала. Мені тебе складно уявити з києм у руках.

— А ти уяви.

— Як ти такий брутальний весь, заходиш у придорожній шинок? Береш зі столу кий? — Від цих слів мені стало смішно. — Щойно зліз із мотоцикла. У байкерській косусі.

— О, — почав я сміятися ще більше. — Шкіряну куртку я не одягав уже сто... років...

Я завмер у коридорі, немов побачив привида. По шкірі пройшов холодок. А перед очима промайнула картинка. Де я в шкіряній куртці.

Тільки не в юності.

Зараз. Недавно.

— Дав. Ти йдеш?

— Так. Зараз.

Продовжив шлях. Але тут уже привиділася інша сцена. Де я знімаю з себе куртку. І накидаю її на плечі Яни.

Вона змерзла. Ми були в незнайомому місці. Там грала музика. Потріскували поліна у вогні. Ми з нею повільно танцювали на критому майданчику.

І ми поцілувалися.

— Давид! — прорвалося через пелену спогадів. — Тут шикарний бар! Тобі чогось замовити?!

Я продовжував стояти як бовдур. Адже в мене перед очима був ще один міраж. Як ми з нею входимо до кімнати. Яна скидає мою куртку на підлогу. Сідлає мене на стільці.

І я тону в цій миті без озирання. Немов чекав її роками. Навіть не вірив, що знову пощастить відчути.

Смак її губ.

Запах її шкіри.

Ніжність її жіночого тепла.

Ми кохалися.

І це було чудово.

Незабутньо. Це було...

Реально?

— Я зайду до вбиральні, — махнув рукою Далілі.

І дістав із кишені піджака маленьку пляшечку з таблетками. Серце калатало, як перед інфарктом. Руки почало трясти, кров прилила до щік. Дивився на себе і думав, як вийду до людей із таким червоним обличчям.

З думок усе не йшла ця фантазія. Де ми знову разом. Я і Яна. Немов ми знову на тому курорті. Озеро кохання. Де я зробив їй пропозицію. Ми посадили деревце на честь ще навіть не зачатого первістка.