76. Розлучення (Давид)

Дзвінок від помічника судді був для мене, як грім серед ясного неба. Я розумів, що Яна розлютилася через капості Даліли. Мені було важко її звинувачувати за прохання пожити кілька днів окремо. Розумів, що їй просто потрібен час заспокоїтися. Зібратися з думками і переступити цей бар'єр.

Змиритися з тим, що в минулому я накосячив. Я був поганим, але виправився. Мені й на думку не спаде тепер повернутися до Даліли. Там хоч каміння з неба. До цієї суки я більше ні ногою.

Вона мені так спритно споганила життя. Мало не позбавила сім'ї. Так майстерно й нахабно використовувала власну дитину, щоб смикати за ниточки. Робити мене слухняним. Керувати моїми емоціями та вчинками.

Яким же сліпим я був ті півроку, коли вірив у наш союз. Спочатку захоплювався нею. А потім... Потім я усвідомив, що співачка мене просто використовує.

Ганебно. Соромно.

Але краще пізно, ніж занадто пізно.

І коли мені здавалося, що небезпечна зона пройдена, переломний момент залишився позаду. Мені раптово телефонують із суду і повідомляють про підсумкове засідання. У справі, яка була неактивною і не віщувала вже жодних рухів з боку позивача — моєї все ще законної дружини.

— Давиде Сергійовичу, це вас із суду турбують. Ви б не могли підійти до четвертої зали? За півгодини буде розгляд позовних вимог вашої дружини. І якщо нових клопотань із вашого боку не буде, то...

— Засідання? Сьогодні? Але ж справу мали залишити без руху...

— Ви можете поставити ці запитання позивачеві. І її адвокату.

На мої дзвінки Яна вперто не відповідала. Скільки не дзвонив — не брала слухавки. Примчавши до суду, я піднявся на другий поверх і знайшов четверту залу для засідань.

Там мене зустрів її новий адвокат. Мені здавалося, що зараз зачитають якісь дивні вимоги. Завалять мене стосом паперів для узгодження. Я був готовий до чого завгодно. Але точно не до того, що нас... просто розлучать.

Взагалі не запитавши моєї думки.

— Вивчивши аргументи, наведені позивачем та його представником у справі, суд ухвалив розірвати шлюб між Савицьким Давидом Сергійовичем та Савицькою Яною Володимирівною. Оскільки вимоги про призначення аліментів були відкликані позивачем, суд не призначає аліментів, що підлягають стягненню з відповідача.

— Але чому?! — обурився я. — Ваша честь, що все це означає?! Я не відмовлявся від аліментів!

— Зате ваша дружина від них відмовилася, — відповіла суддя і бахнула молотком по столу. — Якщо відповідач не згоден з рішенням, він може оскаржити його в установленому порядку. Слухання закінчено.

Я був шокований.

Мене всього трясло від усвідомлення повного хаосу навколо. Я не розумів, що відбувається. Чому Яна так різко зважилася на цей крок? Не витримала тієї безглуздої історії із засосом?

Так, це безглуздо і по-дитячому. Але цього мало. Мізерно мало, щоб після примирення, повернення додому, чудової вечері і взагалі шикарно проведеного часу.

Просто розлучитися.

Я не розумів.

Я відмовлявся розуміти. І йшов за нею по п'ятах. Сподівався хоч у розмові з'ясувати причину. Почути головні слова. Після запитання «Чому?»

Адже я був упевнений, що все налагодиться.

Я був упевнений, що не мине й кількох днів, як вона зателефонує і скаже, що була неправа. Що погарячкувала.

Був настільки впевнений, що перед відходом кинув: «Ти ще пошкодуєш. От побачиш, Яно. Ти пошкодуєш, що так вчинила»

— Яно! Чому?!

Я намагався достукатися, та вона мене повністю ігнорувала. Вийшла із зали. І в коридорі мені шлях перегородив її новий адвокат. Пихатий самодур із гламурною рожевою краваткою.

— Пане Савицький, зменшіть свій запал. Яна Володимирівна не хоче з вами говорити. Ні зараз. Ні через годину. Ні завтра. Усі контакти — тільки через мене.

— Якого хріна?! — закипів я і схопив його за лацкани модного піджака. — Я з дружиною хочу поговорити, а не з тобою! Відвали!

— Ви ще дуже легко відбулися, повірте мені! — Я тримав його притиснутим до стіни, а Яна тим часом йшла. — Скажіть спасибі, що ми не дали хід кримінальній справі!

— Що? — оторопів я від новини. — Якій ще кримінальній справі?

Мої пальці ослабли. Адвокат вирвався з рук і поспішив на вихід. Яна розмовляла з кимось по телефону, і тільки тому не встигла сісти в чорний мерс.

Підійшовши до неї ближче, я схопив дружину за руку. Встиг розвернути її до себе, перш ніж вона зникла за тонованим склом машини.

— Відчепись від мене! Не торкайся!

Я дивився в її очі, проте не впізнавав свою Яну. Цей погляд був просякнутий призрінням, ненавистю. І страхом. Вона мене боялася.

— Що сталося?! Чому ти це зробила?! Навіщо?! Це все через довбаний засос?!

— Господи, Давиде. Не прикидайся... Ти не знаєш, у чому проблема? Який же ти талановитий актор, усе-таки. Так переконливо вдаєш того, хто не знає. Жертву. Це ти в нас жертва, правильно? Я нічого не плутаю?

— Вона надіслала тобі щось іще? Знову змонтувала якийсь ролик? Перекрутила якісь мої слова? Може, накидала тобі якихось старих фоток, коли я спав із нею і справді проводив там час? Яно, повір мені — я розлучився з Лілою! Мене з нею нічого більше не пов'язує!

— Краще замовкни. Просто замовкни. Бо вас пов'язує вміння тиснути на людей. І робити їхнє життя нестерпним.

— Я тебе якось образив?

Вона почала сміятися.

— До мене навідувався виконавець твого замовлення. І залишив у моїй пам'яті незабутнє враження. Відразу видно, що ти йому щедро заплатив. Він знає свою справу. І, як бачиш — виконую прохання. Більше жодних аліментів. Як ти і просив. Можеш трахатися спокійно. На презервативи вистачить.

Яна смачно плюнула мені в обличчя.

Дверцята зачинилися.

Мерседес поїхав геть.

А я стояв, як ідіот.

Як цілковитий кретин.

Бо так нічого й не зрозумів.

Тільки те що, до неї приїжджав якийсь виконавець. Виконавець замовлення. «Навідувався виконавець твого замовлення». Що б це могло означати? Мого замовлення?

Адже я нікого не наймав. Ніякого замовлення не було. А виконавець, отже, був. Хтось точно був. До неї хтось приходив. І тепер вона налякана до смерті. Звинувачує в цьому мене.