74. Відмовся від аліментів (Яна)

Мені справді хотілося вірити, що Даліла навмисно вирішила насолити перед розривом. Спробувала підісрати перед тим, як Давид відірве її від себе, як паразита.

Я намагалася переконати себе, що він говорить мені правду. І за бажання відео можна трактувати по-різному.

Але я так втомилася від цих самонавіювань.

Коли ти витрачаєш своє життя на самоумовляння. А за фактом розумієш, що ти дурепа. Просто дурепа. Ідіотка, яка зводила замки з піску. Поки хтось поруч брав від життя все.

Цього разу я вчинила мудріше.

Не влаштовувала скандалів, не вплутувала в це дітей, не псувала його речей. Просто склала сорочки й труси у дві сумки. І чемно вказала на двері. Хоча б тимчасово. Поки мине ця злість і розчарування. Щоб ми обидва не наламали дров.

Не повбивали одне одного в запалі взаємної «любові». Не заради цього я прийняла його назад. Не заради цього пообіцяла повірити і дати йому другий шанс.

Чи означало це, що другий шанс втрачено?

Час покаже.

Ось це ми якраз і побачимо.

Якщо нове не спливе, а засос на шиї зникне — ми можемо з ним поговорити про чергову спробу. Про шанс 2.5.

Якщо нічого не змусить мене думати інакше. Якщо нічого такого не станеться, що змінить мої погляди на ситуацію докорінно...

— Доброго ранку, Яно Володимирівно!

Після лікарняної відпустки я вийшла на роботу.

— Доброго ранку.

Йшла коридорами і кивала всім, хто вітався. А віталися, як не дивно, всі підряд. Напевно ходили плітки про мене і наші з Ромою стосунки. Не здивуюся, якщо хтось рознюхав, що ми переспали.

— Роман Миколайович просив до нього зайти! Яна Володимирівна! — бігла за мною секретарка, яку я кинула під танки минулого разу. — Ну Яна Володимирівна! Я не встигаю!

— Що?

— Роман Миколайович просив, щоб ви до нього зазирнули.

— Зараз?

— Ні, — мотнула головою Ілона, — після того, як зайдете у свій кабінет.

Я замислилася.

— Мені спочатку треба у свій кабінет зайти?

— Він так сказав.

Дівчина знизала плечима.

І я покрокувала до старих добрих дверей бухгалтерського відділення.

Навколо всі перешіптувалися.

Хтось почав знімати мене на телефон.

І коли я потягнула за ручку, щоб увійти...

Усе стало на свої місця.

— Господи...

Кабінет завалений квітами.

На столах, на тумбочках і просто на підлозі були оберемки троянд. У високих вазах, плетених кошиках. Бутони різних відтінків і форм.

Такі різні троянди.

Повітря паморочило голову солодким ароматом.

Він не був різким, бо троянди ніколи не пахнуть явно. Але не відчути цей запах за такої величезної кількості квітів було нереально.

Я пройшлася кабінетом, ледь торкаючись пальцями краєчків пелюсток. Вони лоскотали долоні. Було схоже на казку. Так ніжно, приємно, шикарно. Незабутньо.

Може, то все не для мене?

Та на клавіатурі робочого комп'ютера чекала листівка.

«Я поводився, як егоїстичний козел. Пробач. Рома. P.S. Чекаю у себе в кабінеті»

Я понюхала картку.

Вона пахла чоловічим парфумом.

Було приємно отримати такий подарунок.

Особливо тоді. Після інциденту з Давою.

Просто оаза гарного настрою посеред пусток безвиході.

І все ж було одне «але».

Рома не був би собою, якби не ця приписочка в кінці.

«Чекаю у себе в кабінеті»

Великий бос заочно попросив вибачення. Але сам прийти не спромігся. Я маю явитися до нього на уклін.

Що ж. Не дочекаєшся.

Я прийшла на роботу.

Отже, буду працювати...

Зняла пальто, привела до ладу волосся. Підфарбувала губи. Удала, що не помічаю, як двері смикаються кожні десять секунд від рук допитливих. Усім хотілося подивитися, як я реагую на квіти. Чи лечу я стрімголов до шефа після такого відкупу.

Та я вже надто добре знала Романа, щоб вчинити так необачно. Квіти квітами. Але Жданов мав рацію. Він справжнісінький егоїстичний козел.

— Тук-тук, — почувся голос за спиною. Я озирнулася. І побачила його на порозі. — Можна до вас, Яно Володимирівно?

Не дочекавшись, він прийшов сам.

Без свити й охорони.

Зійшов до простого люду, так би мовити.

Рома мав чудовий вигляд.

Приталений піджак темно-синього кольору. Бордова краватка в сріблясту смужку. Волосся укладене британкою. На манжетах — запонки з рожевого золота.

Він умів одягатися з голочки. Тут уже не відняти. Хоч козел і егоїстичний, але до біса привабливий.

— Хтось залишив тут квіти. Дуже багато дорогих квітів. Не знаєте випадково, хто б це міг бути?

Рома підходив ближче і вдавав, що замислився.

— А там випадково записок якихось не було від дарувальника? Може, він ім'я своє вказав?

Я взяла зі столу листівку і ліниво пробіглася по ній очима.

— Прізвища немає. Як і по батькові. Якийсь Рома. Я не певна. Не знаю Романів, які б могли таке зробити. Адже не ти ж це все купив, пане Розважливість? — Він усміхнувся, залишивши на щоці ямочку. — Це не можеш бути ти. Бо егоїстичні козли не дарують троянд... Чи все ж таки ти? Це може бути пов'язано з тим, що я дзвонила вчора секретареві й повідомляла, що планую вийти сьогодні на роботу?

Рома присів на мій стіл і взяв мене за плече.

— Вибач. Я був неправий. Коли дорікав у тому, чого ти не робила. — Моя удавана посмішка знітилася. Я уважно слухала. — Я вже знаю, що ти не отримувала моїх листів. І ту фатальну відповідь писала теж не ти. У тебе і в матері справді однакові почерки.

Я дивилася на нього з роззявленим ротом.

— Звідки ти знаєш?

— Я їй дзвонив.

— Дзвонив моїй мамі? — Це викликало нові запитання. — Звідки ти знав її номер?!

— Я не знав, — знизав він плечима. — Але, коли зателефонував до пенсійного фонду — дізнався.

— Хіба це законно?

— Мій холдинг — найбільший платник пенсійних внесків у регіоні. Тож так. Законно... Я гадав, ти зрадієш.

Я опустила погляд і сіла за стіл.

Ми ніби поверталися назад.

У голові була свіжа та ніч.