Розділ 1

Олексій

Оглядаю прикрашений зал. Багато живих квітів, повітряні кульки, красиво сервіровані столи. Представник фірми, яку я найняв для проведення сьогоднішнього свята, віддає останні вказівки офіціантам.

– Вау, – пищить від захвату Оксана, подруга Сірого. – Круто… Маринка стопудово зацінить.

Подумки усміхаюся, раз за разом уявляючи, як усе пройде. Переглянув десятки роликів, щоби придумати найромантичніший спосіб освідчитися коханій.

Гості починають збиратися заздалегідь, а іменинниця затримується: її запросили на співбесіду в круту адвокатську фірму, і вона приєднається до нас трохи пізніше. Марина мріє про кар’єру адвоката, і я не сумніваюся, що в неї все вийде.

Лише найближчі друзі знали про мої плани. Сюрприз має бути несподіваним, інакше – нецікаво. Для всіх це – вечірка з нагоди дня народження моєї дівчини.

«Здається, я їм сподобалася», – кохана повідомляє, що закінчила і виїжджає. Починаються хвилини солодко-бентежливого очікування.

Ми вчимося разом в університеті. Маріша – янгол, найкраща дівчина не тільки на нашому юридичному факультеті, а й у цілому світі. Найвродливіша, найвеселіша, найніжніша, найрозумніша. І водночас скромна, незарозуміла й невульгарна. Обожнюю хороших правильних дівчаток. Мабуть, спрацьовує закон фізики: протилежності притягуються.

Я завжди був кошмаром учителів і викладачів. Та й батькам знищив чимало нервових клітин. Занадто норовливий і незалежний. Ненавиджу ходити строєм і співати хором. Навіжений, некерований. Ніяких шаблонів: у мене на все завжди – своє рішення і своя точка зору. І начхати, якщо вона йде всупереч із думкою авторитетів. Я – вічна біла ворона в будь-якому колективі, такий собі хлопчисько-поганець.

Ми разом уже понад рік. Якщо вірити психологам, то встигли пройти всі стадії закоханості й готові стрибнути на новий рівень. Я – з консервативної сім’ї. Для мене важливо, щоб моя кохана дівчина носила офіційний статус нареченої.

Марина приїжджає на таксі. Вродлива й строга до неможливості, їй дуже личить офісний костюм. Божеволію від неї та вже заздалегідь ревную до майбутніх колег.

Серце витанцьовує румбу. Нервую страшенно. І водночас передчуваю.

Гості зустрічають іменинницю традиційною піснею «Happy birthday» [1]. Кохана світиться щастям. Сьогодні – її день!

Декоратори організували та прикрасили спеціальну фотозону. Саме там усе має відбутися. Відеооператор вмикає камеру. Зустрічаю Марину біля дверей, цілую, і ми разом робимо кілька кроків під оплески присутніх.

Зупиняємося біля гарної арки. Простягаю коханій квіти та пакунок із ювелірного магазину з подарунком на день народження. Вона усміхається.

Відеооператор крутиться навколо нас, обираючи найбільш вдалий ракурс. Гості встають зі своїх місць і юрмляться навколо. Багато хто знімає на телефони.

Опускаюся на коліно, лізу в кишеню за каблучкою. За моєю спиною друзі мають підняти яскравий банер «Marry me!» [2].

Марина серйознішає. Не аналізую зміни в її міміці, моє завдання – сказати приготовану промову й не збитися. Це нелегко, враховуючи хвилювання мінімум на трійку за шкалою Саффіра-Сімпсона [3]. Я справляюся, промовляю все без жодної затримки й завершую традиційним:

– Кохана, виходь за мене заміж.

Простягаю їй каблучку. Марина чомусь не реагує. Вона ніби завмерла. Нічого не говорить і не простягає мені руку. На обличчі – нечитабельна маска. Я щось сказав чи зробив не так? Роздумує, чи приймати пропозицію? Але хіба відповідь не очевидна, якщо ми цілий рік уже разом і кохаємо одне одного?

Стежу за нею невідривно, намагаючись зловити якийсь сигнал. І я його отримую: Марина негативно хитає головою. Вона мені… відмовляє? Але… як таке може бути?

– Тобі потрібен час подумати? – підказую їй, беззвучно ворушачи губами.

Може, я занадто поквапився, а вона хотіла б спочатку закінчити університет? Але я відкритий для обговорення дати й можу почекати…

Марина знову хитає головою і шепоче:

– Вибач, Олексію. Ти ж знаєш, як я хочу стати адвокатом. А для цього потрібна ідеально чиста репутація, інакше нічого не вийде. А ти… сидів. Це така пляма! Я не можу! І потім, наркотики… Знаю, що це було в далекому минулому, але невідомо, як воно тепер позначиться на твоїх дітях. А я не готова так ризикувати своїм майбутнім.

Вона знає про колонію і наркотики? Але звідки? Я ніколи нікому не розповідав!

– Маріш, я пройду будь-які обстеження, – відбиваюся майже беззвучно. Приміщення не дуже велике, напевно, всі нас чують, а такі речі мені не хочеться обговорювати на публіці. Ще й камера, як на лихо, з мікрофоном. – Будь-яке лікування. Хочеш, за кордон поїдемо? У будь-яку клініку. Минуло вже багато років, усе давно вимилося з організму.

Потрібно сказати щось коротке і містке, що швидко розвіє її сумніви. Але розмова про колонію – довга, однією фразою тут не відбудешся. І мені тупо бракує слів. Ще й натовп навколо, як на те…

– Ні, Олексію, вибач. Я не можу. Мені дуже шкода, правда.

Марина розгублена. Вірю – їй справді шкода, але що мені з того?

Вона розвертається і вибігає з кафе. Жах! Виходить, я ще й день народження їй зіпсував… Біжу слідом, але Олег, її брат, опиняється поруч із нею швидше. Він перегороджує шлях, не підпускаючи до сестри, поки вона сідає в машину.