Глави 1-5

- 1 - 

Вечірнє місто вабить і зачаровує. Сотні яскравих кольорів, п’янких запахів і мимовільних доторків чигають на тебе звідусіль. Ти поглинаєш це різнобарв’я повільно, не поспішаючи, затамовуючи подих і насолоджуючись швидкоплинною миттю. Так хвилююче відчувати себе частиною великого, важливого і водночас незбагненного цілого.

А місто поволі сповільнюється. Автомобілів меншає, запізнілі перехожі квапляться знайти такий бажаний ілюзорний притулок за цегляними стінами власних домівок. Чоловіки спішать до дружин, діти до батьків, самотні – до свого зручного куточка перед монітором. Але є і такі, кому вся ця круговерть абсолютно байдужа. Ті, хто не може пустити гамір ззовні, оскільки в душі вирує власний, відмінний від реального світ, сповнений розпачу.

«Вибач. Це назрівало вже давно…Інколи обставини спонукають нас йти назустріч своїм бажанням… Ми ж залишаємося друзями, як цивілізовані люди… У нас же син. Будемо бачитися  за нагоди… Тільки не мовчи. Ти ж сама розумієш, наш шлюб себе вичерпав…»

Ці фрази прокручувалися в голові без упину, і кожна спроба відігнати їх геть тільки посилювала їхню настирливість. Жінка злегка мотнула головою, ніби сподіваючись, що порухом можна звільнитися від набридливих думок.  

«Наскільки ж ница істота!» - злостиво чеканила вона кожне слово. «Розривати стосунки телефоном після стількох років шлюбу, боячись подивитися людині в очі, людині, яка робила все можливе, щоб твоє одноманітне існування було комфортним!» - хвиля агресії все наростала, оголюючи кожен нерв. «Та котися ти до біса разом зі своїми обставинами!»

А байдужий осінній вітер тим часом весело піднімав та жбурляв перше опале листя, своєю безпечністю ніби навмисне посилюючи діапазон її безпорадних роздумів. Сутеніло, і місто поступово набувало штучно-яскравого ореолу холодного електричного сяйва.

Задзвонив мобільний. Мама. Ну от, саме той випадок, коли особливо не хочеться розмовляти з найближчою людиною, оскільки повідомленням самого факту не обійтися – необхідно вказати фатальні причини, пояснити всі ймовірні варіанти розвитку подій і вислухати обов’язкові поради. Але і не подітися нікуди від неминучої розмови. Та тільки не сьогодні, не зараз. Треба спробувати приглушити емоції і втамувати гнітючий відчай. Повільно взяла слухавку. «Так, слухаю…»

«Улю, нарешті, вже ж так пізно. Знову затримуєшся. У тебе ж дитина росте, а йому потрібна мамина увага, особливо зараз, коли у вас в сім’ї назріла криза… Він уже двічі питав, коли ти повернешся і…»

«Я майже дісталася, ще максимум хвилин 10…» Вимкнула. Мати була налаштована на довгу розмову з метою повернення блудної дорослої доньки в лоно сім’ї. Сім’ї, яка практично розпадалася на очах. І блудною виявилася зовсім не донька. Літня жінка чомусь наївно вважала, що у них все ще може повернутися на краще. Та чи дійсно на краще? А як справді буде краще? Відповіді не було. Нічого, не вперше складати себе по частинках. Заради сина і заради самої себе, вона зможе опанувати цю розпуку, залічивши сплюндровану гордість!

Що ж мамо, можеш тріумфувати! Ти таки була права, застерігаючи мене від раннього шлюбу на 3 курсі інституту. «Це така дурість: в голові вітер, самостійності та відповідальності – нуль! Та поживи для себе! Ще встигнеш запрягтися!» Та хіба тоді думалося? Яким шаленим було кохання! Ще зі школи – перші побачення, поцілунки під зорями, милі серцю слова та щемкі обійми! Все поринуло в далечінь, ніби і не з тобою відбувалося. І ніби не той стрункий блакитноокий красень кілька годин тому сказав, що за обставин, які в нього склалися, ваш шлюб більше не може існувати.

А можливо, у виникненні тих обставинах є і твоя вина? Перестала намагатися бути цікавою, бездоганною, а стала буденною і банальною? Намагалася не помічати взаємного віддалення, на кількаденні відрядження реагувала надто спокійно і байдуже? О так, саме воно, починай винити себе у його слабодухості та хтивості! Хтось же має бути крайнім і рвати на собі волосся, то чому б не ти?!

Поволі підвелася, тіло заніміло від сидіння на незручній лавці у скверику біля дому. Щільніше закуталася в легке пальто, хоч було ще порівняно тепло. Проте, можливо, тремтіла не стільки від осінньої прохолоди, як від безсилля, образи, та необхідності натягати байдужий вираз на заплакане обличчя. Адже однієї розмови, що переминає нутрощі, на сьогодні вистачить. Зайти в квартиру, викликати мамі таксі, скинути з себе одяг та емоційний мотлох цього дня, обійняти сина і, дочекавшись, коли він засне, виплакатися щиро та голосно, як у дитинстві, коли несправедливості світу були непосильними для твоїх плечей.

- Улю, так не годиться, робота роботою, а сім’ї потрібна жіноча турбота. Ви ж Едуардом майже і не бачилися останнім часом, все були такі заклопотані тим зароблянням! А час не повернеш, дитя виросте і…от він і взяв паузу….

- Мамо, звісно, ти як завжди, маєш рацію (простіше погодитися, щоб не дати розмові набрати обертів.)

«Безперечно, мамо, маєш чималий жіночий досвід, сидячи на пенсії відставного військового, який замолоду переймався матеріальним забезпеченням в родині та гарними молодицями на стороні, в той час як ти мамо, особливо до голови нічого не брала, бо була за власними ж словами «мудрою», уміючи закривати очі на недоліки чоловіка. Мовляв, всі вони такі, це їхня природа. Легко тобі роздавати поради, та не мені і не в цю хвилину.»

- Давай поговоримо найближчими днями. Сьогодні геть вморилася, цілий день марудилася в офісі, поки підписували угоду, а потім ще й в готель довелося тих іноземців розселяти. Хочу відпочити. Сашко ще не спить? – спробувала переключити тему розмови.

- Та заснув вже, ти на годинник дивилася? Майже 11, а йому лише 9. Діти повинні повноцінно…

Жінка вже не слухала. Протягнула мамі візитку таксиста і почвалала у ванну. Поволі роздягалася і занурилася у приємну теплу воду. Бажання ридати чи битися головою зникло, поступившись місцем дивному заціпенінню.