Роздiл 1

— Інго, я вагітна, — видихаю, з жахом дивлячись у стіну.

— Та ти що? — здивовано вигукує подруга.

Морщусь і зменшую гучність на телефоні. А перед очима так і маячить клятий тест із двома смужками, який продовжую стискати в кулаку.

— Отже, вас із Назаром можна привітати?

— Не знаю, — ковтаю застряглу грудку.

Майже три тижні тому я повернулася до чоловіка. Сьогодні п’ятий день затримки. Мій організм завжди працював як годинник, а тепер раптово дав збій.

Правда була очевидна з першого дня. Але я відмовлялася її визнавати. Тягнула час. Запевняла себе, що поки немає підтвердження, то ніби й проблеми немає.

Сьогодні на дерев’яних ногах усе ж таки зайшла в аптеку. Купила одразу три тести від різних фірм. Щоб уже напевно.

Й ось тепер сиджу на кришці унітаза, дивлячись у дорогий італійський кахель. У вухах шумить, до горла підкочує нудота, а руки й ноги дрібно тремтять.

Ці дні з Назаром були жахливими. Я покірно підкорялася, не бажаючи доводити до скандалу. Та й сенс скандалити, якщо сама повернулася? А він одразу сказав, що не відпустить. Ні зараз, ні будь-коли в майбутньому.

Якщо спробую піти, то ніколи не побачу дочку. І мені ніхто не допоможе її повернути. Тому що навіть мої батьки вибрали бік зятя, а не мій!

— У сенсі не знаєш? Ксан, не жени. Ти ж не думаєш, що потрібна Савицькому вагітна і з дитиною від іншого мужика? — пирхає Інга. — Хочеш, щоб він тебе знову кинув?

Я розповіла їй про ніч із Миром і про те, що ми колись зустрічалися. Мені треба було поділитися хоч із кимось.

— Він не такий поганий, — шепочу без особливої ​​впевненості. — Слухай, ти можеш йому повідомити?

Долоні пітніють від хвилювання. Доводиться міцніше стиснути смартфон, щоб не вислизнув.

Досі дивуюсь, що Назар його не забрав. І не заборонив виходити з дому. Щоправда, мене всюди супроводжують охоронці, але вони йдуть на відстані, нічим не заважають і не обмежують пересування. Коли сьогодні зайшла до аптеки, вони взагалі залишилися курити за десять метрів від входу. А я мала вагомий привід туди увійти: у Зойки закінчився інгалятор.

Але здоровий глузд підказує, що чоловік добрий не просто так. Напевно охорона звітує про кожен мій крок.

А ще він змусив мене звільнитися. Точніше, я написала заяву про звільнення «за власним» під його диктування. Не знаю, хто та як її передав у відділ кадрів. Навряд чи це був сам Назар, хоч він на таке цілком здатний. Але вже наступного дня мені надійшов лист із корпоративної пошти. Що мене розрахували, а все зароблене виплатять на мій рахунок.

Я читала цей лист і плакала. Сльози самі лилися щоками й капали на екран телефона, поки той не почав сердито блимати.

Назар все це бачив. Але нічого не сказав. Постояв поруч, спостерігаючи, і пішов займатися своїми справами. А ввечері, лягаючи зі мною в ліжко, попередив:

— Сподіваюся, ти розумієш, що не повинна ніяк контачити із Савицьким? Ні дзвонити йому, ні відповідати на дзвінки, ні зустрічатися.

— А якщо він буде вулицею назустріч іти? — я спробувала огризнутися.

Назар відразу стиснув мої щоки пальцями й, дивлячись просто в очі, промовив із тихою погрозою:

— Тоді ти перейдеш на інший бік. Зрозуміло?

Мені залишалося лише мовчки кивнути.

Чоловік не жартував, коли сказав, що позбавить мене дочки. А я не хотіла перевіряти, як швидко він це зробить.

— Про що повідомити? — не відразу розуміє подруга. — Що ти вагітна?

— Так. Я боюся… що це дитина Мира.

Мені коштує великих зусиль сказати це вголос. А серце відразу радісно тьохкає. Що як це правда?

— Та ну… — Інга якийсь час мовчить. — А якщо Назар дізнається?

— Просто скажи Миру, і все. Будь ласка.

Подруга знову мовчить. Судячи із сердитого сопіння в слухавці, їй не подобається моє прохання. Але сама я боюся дзвонити Мирославу. Адже після тієї ночі ми більше не бачилися. Не уявляю, що він взагалі зараз думає про мене.

— Ксан, у тебе є чоловік, — усе ж таки видає Інга. — За законом, якщо ти завагітніла в шлюбі, то це дитина чоловіка. Краще забудь про Савицького та живи далі.

— Я так не можу, — шкірою повзе мороз, варто лише уявити, що мені з Назаром доведеться прожити все життя. — З чоловіком у мене нічого хорошого…

— Тому що ти сама його відштовхуєш! Будь м’якшою. Чоловіки, вони як діти, ласку люблять.

З моїх губ зривається нервовий сміх.

— Ти не знаєш мого чоловіка…

— Та ти сама його, схоже, не знаєш, — обриває Інга. — Ну зрадив мужик разок, то ти ж помстилася? Зрадила його й усе. Тепер мир та злагода, а ти сама собі проблеми вигадуєш. Вистачить уже. Хоч про доньку подумай. Тим паче незабаром друга дитина з’явиться.

«Якщо з’явиться…» — майнула раптова думка.

У двері туалету стукають.

Я здригаюся. Телефон мало не випадає з рук.

— Мамусю! Тато прийшов!

— Д-добре, — ледве знаходжу сили відповісти. Потім квапливо шепочу в слухавку: — Будь ласка, скажи Миру, про що я просила! Усе, мені час.

Вимикаю телефон, натискаю кнопку змиву. Потім мию руки. Не хочу виходити й дивитися Назарові в обличчя, але доведеться.

Той зустрічає мене в коридорі. Уже встиг скинути взуття та повісити пальто в гардероб.

— Привіт, люба, — дивиться впритул і усміхається. — Я голодний, як вовк. Що сьогодні на вечерю?

Від його усмішки стає недобре.

Якби не Зоя, мене б тут не було. Але вона обіймає батька за ногу, притискається до нього, ловить його погляд з обожнюванням та любов’ю.

Переводжу погляд на чоловіка.

— Усе в духовці, — відповідаю, а сама тікаю до кімнати.

Не можу перебувати з ним поряд.