Розділ 16

Коли підплив на відстань кількох метрів, я зміг роздивитися, що то дівчина. Вона раз за разом випірнала з води, хапала ротом повітря і занурювалася знову. Диво, як вона взагалі протрималася так довго.

Я прискорився. Хоча, зізнаюся, дещо втомився вже, бо плив на межі можливостей, поспішаючи на порятунок. Підпливши впритул до дівчини, я

вхопив її за руку та підсунув під неї нудл. Вона ж, відчувши опору, перестала хаотично борсатися і вхопилася за нього другою рукою, важко відсапуючись.

Волосся налипло їй на обличчя, а з горла виривався хрипкий кашель. Я підтримував її, даючи можливість оговтатися та вирівняти дихання.

— Д-дякую, — промовила вона, затинаючись.

— Ти чого попливла сама так далеко? — спитав я, коли дівчина вже почала спокійно дихати.

— На пригоди потягнуло, — буркнула вона, зло зиркнувши на камінь. — В одну мить ніби на дно потягнуло і плавати розучилася.

Я також перевів на нього погляд. Ми перебували дуже близько до уламка, буквально за два метри. І вода навколо, як і казав Давид, була вугільно-чорною. І якщо тоді можна було списати все на ніч, то зараз — світанок, і на вулиці достатньо світло, аби бачити бодай на відстань витягнутої руки навіть на такій глибині.

— Сумнівна пригода, — відповів я дівчині. — Я Макс.

— Ліззі, — представилася вона. — Дякую, Максе. Не кожен би кинувся рятувати незнайомку. 

Я всміхнувся і раптом відчув, як щось ковзнуло по моїй нозі. Мимоволі згадав кляту легенду про Розлом Морського Диявола. Спиною пробігли мурашки, а волосся на потилиці встало дибки.

— Давай забиратися звідси, Ліззі. Думаю, на сьогодні достатньо вражень, — я підштовхнув нудл, за який вона трималася, відводячи її далі від уламка.

Ліззі попливла вперед, тримаючись за нудл, а я за нею — власним ходом. Мені хотілося якнайшвидше забратися звідси, і бажано більше взагалі не приїжджати на це узбережжя.

Щойно я про це подумав, як щось слизьке і м'язисте вхопило мене за ногу та різко смикнуло під воду.

Я намагався звільнити ногу, та раз за разом ішов під воду, захлинаючись. Я бачив, як обернулася Ліззі, стривожено дивлячись на мене. Вона щось кричала, але я її не чув. Зібравши всі свої сили в кулак, я вчепився в те, що обвивало мою ногу, і стиснув, міцно впиваючись нігтями у слизьку і пружну плоть невідомого мацака. Лише на мить хватка послабилася, і я зміг висмикнути з неї ногу та винирнути на поверхню. 

— Тікай, Ліззі! Пливи до берега, ну ж бо! — дівчина дивилася на мене переляканими очима і якусь мить вагалася, але коли я, не встигнувши відплисти й пів метра, знову пішов під воду, вона все ж розвернулася і швидко попливла до берега.

У миті, коли моїх сил вистачало випірнути і протриматися на поверхні хоч кілька секунд, я встигав побачити друзів, які вже пірнали у воду і пливли в моєму напрямку.

— Н..і! Н...е й..і...ть... ю...д...и, — я захлинався водою і не міг нормально кричати. Та я не хотів, щоб вони пливли сюди і наражалися на небезпеку. Я не хотів, щоб жоден із них постраждав.

Слизькі мацаки звивалися моїми ногами, обвиваючи їх міцніше й міцніше. Наполегливо тягнули на дно, не даючи й шансу вирватися. Я вже не міг дістатися поверхні, лише дивився в чорну порожнечу, яка жодним чином не була схожою на глибини моря. Невже так і закінчиться моє життя? Яке безглуздя...

Ця думка була моєю останньою перед тим, як мої легені почало обпалювати вогнем, повітря остаточно закінчилося, а свідомість пірнула в темряву, з якої був зітканий увесь цей простір.