Розділ 13

Ранок зустрів нас похмурою погодою і млявим дощем, який сонливо постукував по шибках, скоріше заколисуючи, ніж спонукаючи прокидатися. Я перевернувся на спину і, заклавши руки за голову, втупився у стелю. Вчорашній вечір залишив неприємний осад, якого навіть сон не змив.

Зазвичай на ранок усе здається не таким похмурим, як було ввечері, але сьогодні, схоже, зовсім не той випадок. Я прокручував у голові події вчорашнього вечора і все намагався зрозуміти: як так сталося, що через незрозумілий уламок каменю наша багаторічна дружба вперше зазнала такої серйозної сварки?

Схоже, усім нам потрібно серйозно й відверто поговорити про це.

Коли я спустився до вітальні, там уже були Оскар та Алекс. Хлопці сиділи за столом і пили каву, тихо перемовляючись.

— Привіт, — махнув я їм та пішов і собі робити каву. — А де?.. 

— Розмовляють. Уже хвилин п'ятнадцять, — відповів Алекс, кивнувши на моє привітання.

— Угу. Поки що тихо, наче не сваряться, — додав Оскар, жуючи печиво.

— Я думаю, нам варто потім і всім разом зібратися поговорити, — я налив собі каву і сів за стіл до хлопців. — Недобре, що у нас такі сварки виникають, тим паче зараз, коли ми роз'їжджаємося хто куди.

— Твоя правда, — зітхнув Алекс. — Захопилися ми з тим каменем аж занадто. Прийдуть Давид з Марком — і поговоримо.

Дощ за вікном продовжував противно дріботіти, наганяючи меланхолію і сонливість. Із дому ми сьогодні навряд чи вийдемо, отже, цілий день проведемо за іграми. «Головне — більше жодних книг із легендами не знаходити», — гмикнув я про себе.

Давид і Марк вийшли до нас буквально за кілька хвилин після того, як я сів за стіл. Вони обидва мали доволі спокійні вирази облич, хоч і далекі від веселих.

— Все добре? — спитав Алекс у брата.

— Так, усе в порядку, — відповів Марк. — Ми все з'ясували, і більше між нами жодного конфлікту чи недомовленостей немає.

— Чудово, — долучився до розмови Оскар. — Тому що тепер нам потрібно поговорити усім разом.

Марк похмуро кивнув, а Давид підскочив, збираючи наші порожні чашки.

— Я зроблю всім кави.

— Мені чай, кави більше не хочу, — промовив Оскар, і Давид мовчки кивнув.

Я похитав головою, слабо всміхнувшись. Дивовижні речі відбуваються з людиною, коли вона має відчуття провини. Краще б Давид в інший спосіб шукав собі мотивацію призвичаюватися до куховарства.

Зрештою, він зробив нам ще й легкий перекус до кави — канапки з м'яким сиром, шинкою та помідорами, — та відкрив пачку печива, яке ми завбачливо купили позавчора у великій кількості.

Коли всі вже сиділи за столом, на якийсь час у кімнаті запанувала напружена тиша.

— Що ж, друзі, — промовив Оскар, складаючи руки на стіл. — Мені здається, ми з вами дещо захопилися місцевими пригодами і не помітили, як це зрештою вплинуло на усіх нас. 

Він обвів нас усіх поглядом. Давид кивнув.

— Я згоден. Я вже перепросив Марка і перепрошую перед вами усіма, хлопці! — щиро, з запалом промовив Давид. — Не знаю, що на мене найшло і чому я не помітив тих важливих сигналів, що варто пригальмувати зі своїм ентузіазмом. 

Усі ми кивнули, дивлячись на Давида. Не думаю, що хтось із нас серйозно злився на нього. Адже нам усім також було цікаво розгадати таємницю того каменю, всі захопилися. Та й Марк не злився, а просто злякався і перенервував.

— Віднині ніяких розмов про той чортів камінь і ніяких перевірок чи вилазок, — серйозно промовив Марк. — Згода?

— Згода, — відповіли ми неструнким хором. Напруга в кімнаті нарешті спала, і буквально дихати стало легше. Хоча жоден з нас не помічав до цього моменту, наскільки пригнічувальною була атмосфера.

Після сніданку ми вирішили зіграти в бридж. А коли набридло, Оскар запропонував дограти чиюсь партію в нарди.

Ми погодилися і сіли розігрувати на пальцях, хто ж гратиме сьогодні. За щасливим збігом обставин знову виграв я, а в парі зі мною — Марк. У нас із ним минулого разу була завершена партія, тож цією грою ми відкривали новий рахунок. Ну що ж, подивимось, хто кого. Я всміхнувся, дістав свого "курячого бога" з кишені й взявся розкладати фішки.