Розділ 3

Поснідавши, ми лишили посуд на Давида, який цього разу програв у нашій грі, і повсідалися на канапах та кріслах у вітальні.

Погода за вікном навіювала млявий напівсонний стан, і робити активних рухів не хотілося зовсім.

— Хлопці, як думаєте, яким буде навчання в університеті? — запитав Марк.

— Точно кращим, ніж в інтернаті, — промовив я із смішком. 

— А я сподіваюся, там нарешті будуть дівчата мого віку, — із мрійливою посмішкою додав Давид, намилюючи тарілку.

— Кому що, а тебе одне цікавить! — пирхнув Оскар. 

— Не кажи, що тебе ні, — з кривою посмішкою промовив Давид, витираючи руки рушником.

— Не заперечую, — Оскар підняв долоні вгору. —Але навчання — насамперед. Я хочу стати гарним спеціалістом, аби мати змогу забезпечити собі життя, в якому я нічого не потребуватиму.

Усі згідно закивали, визнаючи Оскарову рацію. Кожен з нас, мабуть, планував гарно вчитися хоча б для того, аби мати змогу забезпечити собі мінімум, який був звичним для більшості людей.

Новий одяг, смачна їжа, ігри чи можливість мати якесь хобі було для нас рідкісним привілеєм. Тому насправді що б там не казав Давид, але кожен з нас мав на меті отримати нові знання і навчитися застосовувати їх у житті, аби стати високооплачуваними спеціалістами.

— Гаразд, думаю, досить роздумів про вчене майбутнє, гайда партійку в нарди!

Наші нарди ми з хлопцями зробили ще в дванадцять років. Стягнули з кухні ножики, назбирали сухих ялинових гілок з лісу неподалік інтернату і витесали кругляшки, половину з яких пізніше пофарбували вугіллям. Отримали звісно потім від виховательок за таку самодіяльність, але це того вартувало. Полем для гри послугував шматок фанери, який ми зігнули навпіл і розмалювали фарбами. Витривалі виявилися нарди, вже більше шести років нам слугують.

Граємо ми завжди вдвох, а решта коментує хід гри і вболіває то за одного, то за іншого. Ось і зараз ми розіграли на пальцях, хто грає перший, і ця доля випала мені і Алексові. 

— О-о-о, хлопці! То це у вас зараз визначна партія! — вигукнув Марк.

— Так і є, — гмикнув я. У кожного з нас одним з одним були свої рахунки, і ми завжди сідали грати не з нуля, а "догравали" свої старі партії — так було цікавіше. Минула наша партія з Алексом вирівняла рахунок, і теперішня — визначить, хто ж з нас стане переможцем до наступної гри.

Ми почали партію, і хлопці, охоплені азартом, вигукували: "Шість по шість, оце так щасливчик!", "Виводь, виводь!", "Нуж-бо, переводь нарешті!", "Ай, ну що за невдача, знову раз по разу!"

Під ці вигуки, жарти і короткі перемовляння ми з Алексом завершили партію моєю перемогою. 

— Нічого, пощастить іншим разом, — підтримав брата Марк. Алекс на це лише всміхнувся та, простягнувши мені долоню для рукостискання, промовив:

— Вітаю, Максе! Це була гарна партія! 

— Так, так, іди вже став нам чай! — вишкірився Давид. Це теж була наша традиція — той, хто програв у настольну гру чи в карти, готував на усіх перекус. 

Алекс кинув в нього подушкою, але той ухилився і лише розреготався. Оскар підвівся, вирішивши дослідити наше тимчасове житло, Марк пішов допомагати братові, а я втупився у вікно.

Бурі вже не було, але небо все ще було затягнуте хмарами, і дощ не припинявся. Цікаво, чи вдасться ще бодай раз потрапити на пляж у сонячну погоду?

— Хлопці! — вигукнув Оскар. — Дивіться-но, що я тут знайшов! 

Ми звернули свої погляди на друга. Він тримав у руках пошарпану книгу темно-синього кольору із сріблястою мушлею на обкладинці. 

«Міські легенди та містичні історії» — значилася назва.

— О-о! Це вже щось цікаве! — потираючи руки, Давид зручніше влаштувався на канапі. — Страшні історії на вечір я люблю! 

— З чого ти взяв, що там обов'язково страшні? — заперечив я.

— З такою назвою інакше бути не може, — пирхнув Давид. — Давай, читай вже, Оскаре!

Близнюки якраз принесли приготований чай із печивом, а Оскар вмостився у крісло і почав читати вголос загадкову книгу.