Розділ 1

Цьогорічне літо видалося доволі спекотним, і перебувати в мегаполісах було просто неможливо. Асфальт розжарювався до неймовірних температур і палив стопи навіть через взуття, повітря було сухим і важким. А через постійне розширення житлових забудов сховатися від сонця можна було хіба в тіні багатоповерхівки, і то це не надто допомагало. Добре, що нам з друзями вдалося дістати недорогі путівки до курортного містечка Д'яребськ. Сьогодні ми з ними святкували закінчення інтернату організувавши пікнік на березі Алрожського моря 

— Ну що, хлопці, за вихід із пекла! — Оскар, широко всміхаючись, підняв келих із шампанським.

— За вихід із пекла! — відповіли ми хором у чотири голоси.

Життя в інтернаті не було солодким. Як і більшість таких закладів, наш притулок був місцем страху, самотності і справжньою школою виживання. Мені ще пощастило, тому що у мене були хлопці. Ми потоваришували із самого дитинства і дали одне одному клятву завжди триматися разом. Нам завжди відчувалося, що ми були пліч-о-пліч проти системи та проти цілого світу. 

Алекс і Марк були братами-близнюками, і вони потрапили до інтернату через загибель своїх батьків і відсутність інших родичів. А ось я, Давид і Оскар взагалі своїх батьків не знали і не пам'ятали. Щиро кажучи, в кожного з нас було враження, ніби ми й народилися у тому клятому інтернаті.

По закінченню інтернату ми мали можливість вступити до університетів і отримати престижні професії. Проте ми вже знали, що відтепер будемо на відстані один від одного, лише Алекс і Марк вступають до одного закладу. Нам же так не пощастило: бюджетні місця для сиріт теж лімітовані, і в їхньому навчальному закладі цей ліміт був вже вичерпаний. Тож зовсім скоро нам з друзями доведеться роз'їхатися по різних районах, а то й містах. Саме тому ми і поїхали у цю подорож — кожен з нас хотів провести якомога більше часу разом.

— Слухайте, хлопці, якось так важко від усвідомлення того, що ось так разом зустрітися, поговорити, посміятися ми зможемо ще не скоро... — промовив Алекс, коли ми випили по келиху шампанського та насміялися з жартів Давида. — Уявіть, адже ми чотирнадцять років були постійно разом. Всюди і за будь-яких обставин. Звикли, що завжди є плече, на яке можна спертися, кулак, який може дати за тебе в око кривднику... — ми дружно зареготали.

— Це так, Алексе, — промовив я. — Я й сам не уявляю, як буду без вас усіх. 

— Нічого, знайдуться і нові приятелі, — філософськи промовив Марк, а ми з хлопцями на нього зашикали. — Що? Адже не будете сидіти, як ті самітники в печері?

— Тобі добре казати, ти й так не будеш сам, — зазначив Оскар, і ми згідно покивали головами.

— Ой, та годі вам! Мені теж сумно від того, що ми всі розлітаємось по країні, але ж ми тут не сльози приїхали лити! — Марк завжди був найраціональнішим зерном нашої компанії. — Ми приїхали відсвяткувати закінчення інтернату, побути ще разом і відзначити початок нового життя і нових можливостей, хіба ні?

— Ти, як завжди, надзвичайно тонко бачиш суть речей, Марку, — підколов його Давид, а ми зареготали в один голос. — Але якщо серйозно, я згоден щодо цього. Ми маємо гарно повеселитися, хлопці, бо попереду на нас чекає навчання, робота і купа інших неприємних складових дорослого життя. — Регіт повторився знову. Давид завжди був першим гумористом компанії. Вмів придумати доречний жарт так, як не вмів більше ніхто.

— Тим паче прогрес не стоїть на місці, і принаймні по телефону й інтернету ми зможемо спілкуватися, — додав я.

Хлопці погодились, приймаючи слушність усіх аргументів, хоч я і розумів, що кожного з нас зараз гризе зсередини смуток і печаль від того, що ця наша маленька спільнота, в якій ми жили майже все своє свідоме життя, перестає існувати. Ми не забудемо один одного, і, сподіваюся не втратимо зв'язок, але це все вже не буде як раніше, не буде навіть як зараз, в цю саму мить. Ми й надалі залишатиметься частинами життя одне одного, але з кожним роком все менш близькими і важливими.

Я впевнений, що кожен зараз думав саме про це.