Розділ 22.

«Друга під сходинкою П’ятої. М.»

Я вже тисячу разів перечитала цей текст, а все ще не могла збагнути, про що саме говорила Мадлена. Чи мала я піти до Другої Розкішниці? Але це здавалося якось нелогічним. Якщо Мадлена хотіла виграти побільше часу, то навряд чи залишила б дві-три записочки. Якщо подумати, то вона могла й узагалі сотню розкидати — бігай, Ленусику, шукай Квітку долі.

Втім, судячи з дій Мадлени, які я збирала, наче пазли, по всьому палацу, вона не відрізнялася особливим розумом. А ще явно була пихатою та самозакоханою. Левіка — дитина. Не наймудріша, не найдосвідченіша з огляду на власні роки, тому «ставитися до неї як до служниці» було найгіршою справою.

Я знову взяла найперше послання Мадлени. Вона писала, що більше не могла так жити, що її принижували, і саме вона була жертвою. Поки що все складалося зовсім протилежним чином. Я похитала головою й знову взяла теперішню записку.

Друга під сходинкою П’ятої… Може, друга записка під сходинкою у П’ятої Розкішниці? Ця ідея здалася мені куди більш здійсненною, а тому наступного дня я вирішила піти на розвідку. Надійно сховавши обидві записки в щілині між двома балками ліжка, я лягла спати.

Вранці мене зустріла не лише моя вірна служниця, а й Елай. Охоронець імператора стояв біля входу з двома кошиками.

— Доброго ранку? — сонним голосом промовила я й добряче так позіхнула.

— Мадлено! — прошипіла на мене Елоїза, а потім повернулася до охоронця з найсолодшою усмішкою. — У нас такий гість, а ти не готова.

І пасмо волосся стала так на палець накручувати. Я всміхнулася. Дівчинці явно потрібно було й власне життя будувати, а не лише про Розкішницю дбати — особливо з огляду на те, що в мене чоловік так-то виходить, що був. У мене знову мурашки по шкірі побігли.

Імператор був, звісно, дуже привабливим чоловіком, але… Не така я! Я у себе принцеса! Не буду ділити коханого із сімома іншими. Тож і цей «красунчик» хай до мене не потикається.

— Імператор надіслав вам сніданок, магдо, — вклонився охоронець.

Його обличчя й далі було вкрите тканиною, і лише очі видавали реакцію на мої дії.

— Знову тебе в посильні відправив, — я видихнула й похитала головою, — Елаю, ти маєш із ним поговорити!

Я підійшла до охоронця ближче й поплескала його по плечу, щиро так похитуючи головою. Шкода мені його стало! Стараєшся, качаєшся, м’язи робиш, як у горили, щоб захищати правителя від негараздів, а він тебе з кошиками в дусі Червоної Шапочки до Розкішниць відправляє. Ганьба!

— О… про що? — не зрозумів Елай.

— Імператор не має відправляти тебе з такими дорученнями, — я похитала головою. — Мені, безумовно, приємно, що він про мене подумав…

Я відкрила кошик і облизнулася — тут були і закуски, і салатики, і всіляка випічка з начинками. Запах стояв божевільний — мій шлунок одразу забурчав.

— …але міг би… і за Елоїзою… просто… відправити, — майже по складах промовила я, знемагаючи від голоду. — Елоїзо?

— Накриваю, — розсміялася моя служниця й підбігла до охоронця. — Елаю, хочете з нами? Тут на всіх вистачить.

— З… вами? — ошелешено перепитав охоронець.

— Ну так, — я махнула рукою й плюхнулася на стільчик, на який моя служниця дуже вчасно підклала подушку, — я все одно це все сама не з’їм. Та й тобі же теж треба щось їсти!

— Але ж є їдальня, — тихо пробурмотів він.

— Сильно у вас багато часу бігти туди? — звела брови моя вірна служниця, плюхнула подушки ще на два стільці й поманила охоронця до нас. — Сідайте, будь ласка, ми нікому не скажемо. Правда ж, магдо?

— Абсолютно, — я показала ключик, який замикав мої губи, і який я викинула куди подалі, — тільки за однієї умови.

Елай видихнув і трохи сміливіше підійшов до стільця. Потупцяв на місці.

— Якої?

— Ти називатимеш мене Мадленою, — підморгнула я.

Очі чоловіка уважно вивчали мене, не виказуючи жодних емоцій. Може, щось і було за тканиною, що приховувала його обличчя, — мені складно було сказати. Але я собі подумала, що нічого поганого не робила. Я просто налагоджувала зв’язок із тим, хто був наближений до імператора.

І якби сам імператор притис мене до стіни із запитаннями, а чому, власне, я снідаю з іншим чоловіком, та ще й на ім’я його називаю, — я б завжди відповіла, що він, імовірно, робить те саме з Елаєм. А хто я така, щоб іти проти думки імператора? Адже якщо він довіряє Елаю своє життя, то й я повинна. А моє життя в цей історичний момент залежало від кількості еклерів, що помістилися б у мій шлунок.

— Добре, — видихнув він і сів із нами за стіл.

— А цю маску тобі завжди потрібно носити? — запитала я, уже зануривши випічку в рот.

І запила це своїм чаєм.

— Маску, маг… кхм, Мадлено?

— Ну, тканину на обличчі, — я показала на собі, що мала на увазі. — З нею ж їсти незручно.

На секунду Елай опустив очі, лише щоб знову їх підняти. У кутиках виднілися лапки.

— Так, це не обговорюється, — відповів він, а потім потягнувся за медовим печивом.