Розділ 21.

Раннього ранку я насолодилася своїм чаєм і щиро побажала знайти кавові зерна. Але, судячи із загального клімату та стану дерев — навряд чи я опинилася десь на бразильському узбережжі. Й або моя латтешечка з гарбузовою стружкою могла бути приготовлена десь біля ложа імператора, або… Її не існувало через брак торгових шляхів.

Я ж не знаю, у який рік потрапила! І який розвиток у цих людей! Чи був тут Колумб? Або його звали якось цікаво: Колумбіс? Колумбджа? Колумбіка? На цих думках я зрозуміла, що кава мені скоро знадобиться внутрішньовенно.

— Ти щось замислена сьогодні, — зауважила Елоїза, поки підмітала наше внутрішнє подвір’я.

— Подумала, що із задоволенням випила б кави.

— Так попроси імператора. Он він, скільки подарунків тобі організував.

Я фиркнула. Ніби це було так просто. Втім…

— А в Левіки кава була? — запитала я, насилу стримуючи усмішку.

— Знущаєшся з маленької дівчинки, чесне слово, — докорила мені Елоїза.

А я не знущалася. Я просто в гості навідатися хотіла! Поділитися своєю любов’ю до сиропчиків і смакових підсолоджувачів. Із цими думками я побігла вмиватися, наносити легкий макіяжик і бігти до моєї «улюбленої Розкішниці».

А вона була в розбитих почуттях. Перед нею стояв стіл, на якому рясніли різні закуски та напої, але Левіка нічого цього не хотіла. Сиділа, вчепившись у стіл, очі по п’ять копійок, і тільки крокодилячі сльози капали на її щоки.

— О пане-боже, Левіко, що сталося, — видихнула я з повною відсутністю емпатії всередині.

Дівчина виглядала як дитина, яка хотіла відкрити відчинені двері — тобто істерила без абсолютно вагомої на те причини, у ситуації, яку вирішити було б неможливо. Як п’ятирічка, чесне слово.

— Він мене… не любить! — ридала Левіка.

— Теж мені новини. Дівчинко моя, в імператора Вісім Розкішниць. Ти думала, він відчуває палкі почуття до кожної, коли на ніч заглядає?

— Так якби заглядав! — у серцях вилаялася Левіка й ляснула себе по ніжці. — Учора от’руа як тебе побачив, так усе.

Вона показала дуже характерний рух рукою.

— Деревце спиляли, свічка догоріла… Стручок обвис!

Здається, я примудрилася засміятися носом. Але не Левіка — у неї буквально був кінець світу, відбитий на прекрасному юному обличчі.

— Не залишився в мене імператор, коротше, — сумно видихнула вона. — Вижене він мене з гарему, Мадлено, ось побачиш.

Я усміхнулася і сіла поруч. По-перше, дружити з Левікою було корисно. По-друге, я вже пригледіла в неї цікавий чайник, у якому точно було щось окрім чаю. Ну й по-третє… Ми сиділи якраз біля квітучої груші.

— А що в цьому поганого? — запитала я, вихоплюючи смачний пончик із найближчої тарілки.

Левіка зітхнула ще скорботніше.

— Матінка з батьком видадуть мене за старого лорда Шпансуа. А в нього волосся з вух стирчить і брови довжелезні!

Я усміхнулася. Не здивувалася б, якби лорду Шпансуа було не більше тридцяти років, але в очах цієї юної німфи йому вже похорон час планувати.

— А ти не пробувала говорити з імператором про це? — я знизала плечима й потягнулася до заповітного чайничка. — Упевнена, він би міг якось на них вплинути. Або видати тебе заміж за того, хто б тобі сподобався — раз уже він сам не надто зацікавлений.

Левіка подивилася на мене скептично.

— Мені ще жити хочеться, Мадлено. Це тільки ти відбита на всю голову — від того й Восьма.

— І досі Розкішниця, — слушно зауважила я.

У чайничку справді виявилася кава, яку я налила в люб’язно підставлену Фіфі чашечку. Туди пішов мед і дрібка кориці. Якщо в майбутньому знайду гарбуз… Життя по-справжньому налагодиться.

— Може після… ну, постільних утіх він би й послухав мене, — зовсім похнюпилася Левіка.

— А як він раніше поводився?

— Не зрозуміла?

— Ну, після постільних утіх, — говорила я із заплющеними очима, насолоджуючись ароматом.

Дуже даремно. Настала тиша, моя співрозмовниця ніби язика проковтнула. Я прочинила одне око, щоби побачити її. Левіка була багряного кольору. Я важко видихнула.

— Він жодного разу не залишався в тебе, так?

Вона похитала головою. Крокодилячі сльози знову набігли на очі.

— Значить, є причина, чому він тримає тебе тут, — припустила я, — якщо не для постільних утіх, то для чогось іншого.

— Політика, — кивнула Левіка. — Матінка з батьком посідають дуже вагоме місце в Раді, і щоби потішити їх, от’руа взяв мене в Розкішниці. Та тільки… Варто їм піти з Ради, як і сенсу від мене зовсім не буде. Матінка каже, що я повинна…

Левіка характерно показала два великих кола перед собою.

—… показуватися. І спокушати. А я не вмію! Не хочу! І взагалі, мені страшно. Але й за лорда Шпансуа не хочу.

Я замислилася. Певним чином мені було шкода Левіку. Дівчинка і справді потрапила в замкнене коло непрогресивного соціального устрою. Ось тільки вирватися з нього вона могла б за допомогою банального навчання.