Розділ 20.

Я закотила очі. Клятий Авліс. Дякую за стільчик і столик, звісно, але це не означало, що я йому хоч якось заважала спати ночами. Поставив би собі грілку. І чай випив. Кажуть, це допомагає.

Я розуміла, що як він почне говорити, то в мене всі мої принади й заберуть — тож я миттю змінила сукню, надягла золотисте намисто і спробувала роздивитися себе в мініатюрному дзеркальці. Начебто зносно.

Начепила найкрасивішу усмішку й вийшла у дворик.

— О, ви маєте чарівний вигляд, магдо, — просто-таки розцвів Авліс, — бачу, мої подарунки подарували вам блиск в очах.

— Ваші подарунки подарували моїй дупі сідничне місце, — холодно кинула я, — а блиск в очах у мене від різних жіночих дрібничок.

— Але ж…

— Які мені подарував мій імператор! — перебила я і носика задерла.

Не вистачало, щоб охоронець ще парочку слів люб’язних передав імператору. Він, звісно, не схожий на того, хто робить поспішні висновки… Але й мені не слід було розслаблятися. Мадлена опинилася в халупі не просто так. Й або вона була маніпуляторкою захмарного масштабу, або імператор таки зробив поспішні висновки.

У будь-якому разі в присутності охоронця я вдавала із себе вражену невинність. І віями грала. Важливо це.

Авліс кинув розуміючий погляд на служницю і охоронця, засміявся і потупцював на місці для годиться. Потім усе ж додав:

— А ви змінилися, магдо Мадлено.

— Гадки не маю, про що ви, — повела плечиком і присіла на той самий стілець, принесений Авлісом, — заходилася розглядати себе в дзеркальці.

— Раніше ви погребували б користуватися людьми.

— Я? Користуватися? — підняла бровки й подивилася на хижий погляд чоловіка.

Це що за маніпуляція в ньому прокинулася? Почуття провини в мені пробудити вирішив? Не на ту напав, красунчику.

— Виправте мене, якщо я не права, руа Авлісе, але хіба не ви були тим, хто вважав мене кумедною і вирішив подарувати подарунки?

— Я, але…

— Чи, можливо, я потім попросила у вас шовку, золота або інших дорогих речей, які вважали б непристойними як подарунок від іншого чоловіка?

— Ні, але, магдо…

— Дівчина, покинута в спорожнілому будинку, попросила у вас два стільчики і стіл, а ви вже меркантильною стервом мене називаєте, — тут я, звісно, перебільшувала, проте очі охоронця помітно пом’якшилися.

Он навіть лапки по кутках з’явилися. Усе, моя душенька врятована.

Авліс з ураженим его стиснув губи й хитнув головою. Що він міг мені сказати? Я була абсолютно права в цій ситуації — та й навіть якби не говорила цього вголос. Можливо, він це зрозумів. Можливо, він зрозумів, що Мадлена тепер аж ніяк не та маленька дурненька, якою була. Можливо, просто вирішив, що сьогодні була не та фаза місяця, щоб чіплятися до Восьмої Розкішниці.

— Що ж, бачу, ви зайняті, магдо, не смію вас затримувати, — холодно кивнув він і вийшов із мого дворика.

Я видихнула. Руки тремтіли. А якби тут був імператор? Чи змогла б я так красиво переіграти слова блудливого кузена? Ах, клятий Авліс! Хитрий лис! Настільки нечистий, що аж за версту тхне. Вночі я йому спати заважаю — я навіть фиркнула в тон моїм думкам. 

Планував він це чи випадково ляпнув? Мадлена мала рацію. Небезпечний він.

Вирішивши відволікти свої руки від тремору, я дістала свою нову косметичку й заходилася вивчати фарби. Найбільша баночка містила білий порошок. Я навіть спочатку насупилася — багато чула про подібні речовини в Середньовіччі. Там начебто й миш’як використовували.

І головне, претензію в такому разі не висунеш. По-перше, навряд чи імператор зрадіє, якщо я влетю до нього з криками, що він намагався мене отруїти. А по-друге, він банально міг би не повірити моїм сучасним знанням. Тож я вирішила перевірити свою пудру єдиним доступним способом — занурила палець у порошок і провела по тильному боці долоні.

Важкості немає, надто мармурового блиску теж. Я принюхалася. Пудра віддавала кухнею — ароматом зерен. Я кивнула. Якщо до вечора не з’явиться характерних відчуттів отруєння, то не миш’як.

— Що ви робите, магдо? — із цікавістю запитав охоронець імператора, підійшовши ближче. — Ніколи не бачив, щоб дівчата пробували пудру на… руці.

— А раптом це я… — сказала й осіклася.

А чи розумно це взагалі — висловлювати припущення такого рівня вголос? Я усміхнулася і подивилася чоловікові в очі.

— Раптом це я така особлива? — закінчила своє речення з легкою ніяковою паузою.

— Ви вельми незвичайні, смію зауважити, — хмикнув він.

Чудово. Я натягнуто усміхнулася.

— Ви ще щось хотіли? Якщо ні, то, будь ласка, залиште мене. Я хочу сповна насолодитися подарунками імператора.

Охоронець явно йти не хотів. Він пом’явся, щось пробурмотів, але потім, явно не знайшовши приводу залишитися, вклонився і залишив мій дворик. Я видихнула.

— Пристав реп’яхом, — похитала я головою.

І повернулася до своєї косметички. Друга баночка була із червоною фарбою, що, очевидно, слугувала рум’янами і, ймовірно, помадою. Текстура була жирненька — з таким працювати буде складно. Але якщо на пальчик акуратно, то є шанси не виглядати як розмальована лялька з буряковими щічками.