Розділ 19.

Ручки тремтять, ніжки тремтять, а серце, шалена імператриця розкішного поливу, б’ється в знущальному ритмі в грудях. Зазвичай я сприймала поразку погано — намагалася знайти вади у своїй стратегії, переробити підхід, готуватися в триста разів сильніше, ніж раніше. Але сьогодні, у той самий фатальний день першої зустрічі з імператором, я зрозуміла одне: програвати теж може бути приємно.

Тому що хоч результат битви й був зумовлений моїм украй недалеким союзником, але я змогла розкусити підхід імператора. І таки мала рацію: він справді дивився на карти різну кількість часу, залежно від їхньої вартості. І… до чого ж я крута!

Зайшла до себе у свою халупу настільки сяюча, що, здавалося, могла б замінювати ліхтар.

— Усе пройшло добре? — насторожено зустріла мене Елоїза.

Я махнула їй рукою, танцюючи подвір’ям.

— Нас розкусили, — майже наспівувала я.

— Як?! Хто?! — Елоїза зовсім не поділяла мого настрою.

— Імператор. Покликав мене, запитав, як я смію обманювати правителя.

Моя служниця осіла на землю, дивилася на мене переляканими очима. Здається, навіть піт виступив на її чолі. Я не бачила точно — була надто захоплена радісними танцями.

— Здається, моя господиня збожеволіла… — пробелькотіла вона.

— Ні, він відпустив і сказав, що подумає над моїм пробаченням, — хихикнула я і застрибнула на першу сходинку ґанку будиночка. — Я його переграла, розумієш, Елоїзо? Розкусила! А він хороший… Він дуже хороший гравець. Не будь я настільки неймовірною, то він би так і думав, що може лише вигравати.

— Але… Мадлено, ти ж сказала, що вас розкусили. Але ви все одно виграли?

— Умовно так, — я підбігла до дверей із блаженною усмішкою. — Ніби виграли, але перемогу не зарахували. Але річ не в цьому.

Я подивилася на Елоїзу, очі світилися в зоряному світлі.

— Він сказав, що я подавала знак Левіці щоразу, коли в нього були погані диньки. Тобто… Я точно знала, коли в нього були погані диньки— навіть коли не бачила їх.

Я усміхалася. А потім ейфорія почала спадати. Адже я не хотіла подобатися імператору, і грати з ним могло бути небезпечно для мене. Мені потрібно було лише здобути квітку долі, та повернутися на мій чемпіонат у Лас-Вегасі.

Усмішка згасла. Так. План був такий. Того дня Елоїза підготувала мені постіль, а сама пішла до себе додому — я відпустила її до родичів після виснажливого дня. Сама ж обійняла подушку й заснула, відганяючи неприємні думки подалі.

Наступного дня Елоїза розбудила мене не голосом, не піснею і навіть не простим людським: «Доброго ранку», а криком. Спершу я подумала, що щось трапилося. Підхопилася з ліжка, накинула халат на нічну сорочку й вилетіла на ґанок.

— Що сталося? Хто нападає? Кого бити? — волала я, хоча не мала абсолютно жодних навичок рукопашного бою.

— Тобі… кхм, тобто вам подарунки, магдо, — пробелькотіла Елоїза.

Вона стояла поруч із ґанком, завмерши, наче громом уражена. Тому що на територію нашого подвір’я заходили й заходили люди. Їх було, мабуть, понад десять.

Кілька, побачивши, що Розкішниця вийшла зі своїх покоїв, пройшли всередину. У руках вони тримали якісь дошки та паперові полотна. Інші взялися знімати мірки для чогось. Я спустилася до Елоїзи.

— Що відбувається? — запитала я в неї, оглядаючи людей.

До нас підійшов чоловік у чорному. Він був вищим за всіх інших — з ідеально рівною спиною він виглядав водночас напруженим і розслабленим. Підкачані груди й руки виднілися навіть під щільною темною тканиною. Обличчя чоловіка теж було закрите тканиною, залишаючи відкритими для оточення лише ніжно-блакитні очі із сіруватим відтінком. Волосся його було забране у хвіст.

— Доброго ранку, магдо Мадлено, я прибув із подарунками від повелителя, — вклонився він. — Працівникам було наказано виправити всі недоліки будинку. Окремо імператор передав вам цю скриню.

Поруч з охоронцем виднівся ящик із золотавим візерунком, і маленька сорока всередині мене радісно заверещала. Я підбігла до скрині й розчинила її. Усередині лежали дві сукні ніжного крою, кілька дзеркал і косметика середньовічного масштабу. І все ж не це мене радувало. Будь тут навіть листочки з дерева, я б верещала від радості.

Я підняла голову.

— Чи означає це, що… — запитала я, очі загорілися. — Імператор ще щось передав?

Охоронець насупився, і його темні брови стали видні за тканиною. Відповів він за секунду.

— Ні, магдо, це все.

— Перепрошую, а ви хто? — запитала я, підводячись на ноги. — У сенсі, ви не Поцкентій, не лікар, але явно чоловік. Перепрошую, чи можу я перебувати з вами в одному… е-е-е, дворі?

І ще з усіма іншими працівниками, тоді як я в одному халатику. Але про це вирішила не думати.

— Я — особистий охоронець імператора, магдо, маю доступ до всіх Розкішниць.

— А, — розчаровано видихнула я, — тож ще один євнух.

Здається, чоловіка це не на жарт зачепило.

— Усе в мене гаразд із моїми… З моїм… У сенсі, я не євнух, магдо, — прокашлявшись, сказав він. — Просто особистий охоронець. Якщо ви хочете щось передати імператору, скажіть мені.