Розділ 15.

Мабуть, навчити колоду вигравати у двадцять одне було б, напевно, простіше. Вона хоча б не набирала б карти до перебору.

— Левіко! — уже вкотре пригнічено вигукнула я. — Скільки в тебе очок на картах?

— Десять, — упевнено ляпнула малявка.

— Порахуй ще раз.

— Одинадцять?

— У тебе було двадцять одне…

Як би її назвати? Дубом? Пеньком? Грубувато як для дитини. Та й бороди не відростила. Але в її випадку, хоч по Києву, хоч по Привозу гуляй, хоч на сьомому кілометрі всі ряди обійди вздовж і впоперек, а мозків накупити не вийде.

—… а ти береш ще диньки.

— Ну так більше ж краще, — надула губки моя учениця з пам’яттю завдовжки в три секунди.

Я дуже намагалася триматися. За час роботи з тренером я навчала молодший склад. Тренер казав, що це добре практикувало навичку стратегії та терпіння. Його, терпіння, у мене було як у черепахи — кажи що завгодно, думай скільки хочеш — мене не вивести із себе.

І все ж моє око смикнулося.

— Чим більше, тим гірше. Бо тобі всього потрібно двадцять одне. І все, дівчинко моя.

— Тоді я більше не братиму, — упевнено кивнула вона.

— Пізно. У тебе вже перебір, і я вже виграла.

У сорок третій раз у грі, де все вирішує статистичне випадання карт, і де така кількість перемог поспіль вважається малоймовірною на межі з неможливим. Щоправда, з Левікою можливе все.

— Я так ніколи не виграю імператора, — приреченим голосом промовила вона.

— Це правда, — я видихнула.

— Мадлено!

Левіка дивилася на мене відверто розгніваним личком, від чого в неї почервоніли носик і брови. Я, щоправда, так і не зрозуміла причини її злості.

— Що?

— Ти мала мене переконати! Сказати, що все вийде, і щоб я не здавалася!

— Ні, Левіко, ми пройшли цей етап приблизно двадцять поразок тому, — вимучено зауважила я. — Ти просто не запам’ятовуєш того, що я тобі кажу, і плутаєшся в елементарних правилах гри. Визнай, карти… тобто диньки — не для тебе.

Левіка могла й хотіла образитися, та проти фактів не попреш. Забути правила гри на сорок третій раз — це межує з драматичним фіаско.

— Наша угода чинна, — вона схрестила руки. — Не виграю — не покличу тебе до нас.

А виграти вона змогла б хіба що в разі падіння метеорита — щоб імператору геть відбило голову, закрило поле зору на ігровий стіл, і, вкрай бажано, щоб я підбігла і прийняла всі рішення за Левіку.

Я раптом хмикнула.

— А це ідея, — промовила я вголос, хитро посміхаючись.

І ні, моєю ідеєю була не природна катастрофа й пошук небесного камінця, а дещо цікавіше. Я потирала ручки, смакуючи майбутню перемогу.

— Елоїзо, Фіфі, нам знадобиться ваша допомога.

Підготовка йшла повним ходом, і цього разу — не на території Восьмої Розкішниці. Ми перемістилися до будинку Левіки. Навколо бігали служниці й нарікали щосили, що до приходу імператора ще нічого не готово. Їм потрібно було розставити свіжі квіти по кутках, розвісити напівпрозорі тканини для більш інтимної атмосфери, підготувати абсолютно ідеальний для заварювання чай — улюблений імператорський.

Хаос процвітав, і я почувалася посеред бурхливого вихору з повним контролем над цим самим ураганом.

— Мадлено, можна тебе на секунду? — раптом висмикнула мене з гущі подій Елоїза.

Вона виглядала стривоженою, і я миттєво напружилася.

— Що не так?

— Не те щоб… — зам’ялася дівчина. — Я просто хотіла тебе попередити. Імператор дуже добре грає з диньками.

Я пирснула. Ну, на те в нього й вісім наложниць.

— Це не смішно! — неправильно витлумачила мою реакцію Елоїза. — Я багато разів бачила, як Левіка програвала, але з її навичками це нескладно. Та інші Розкішниці анітрохи не кращі. Вони… Теж програвали. Не весь час, звісно, але рахунок був ледь не кращий, ніж у самої Левіки.

Я замислилася.

— У цій грі… Ганджифу, — міркувала я вголос, — програють завжди. Там надто багато вирішує випадок. Може бути так, що імператору просто піддавалися дівчата?

— Не знаю, Мадлено, але просто тримай це в голові, — видихнула Елоїза.

Імператор прийшов за дві години. Я зрозуміла це одразу, коли крик, шум, гам припинилися, змінившись цілковитою тишею — навіть цвіркуни завмерли, коли на територію житла Сьомої Розкішниці зайшов чоловік.

— Добрий вечір, магдо Левіко, ви чарівні, як ніколи, — почула я.

— Ви мені лестите, от’руа, — ніжним голосочком відповіла йому Левіка.

«Ви мені лестите, от’руа», — передражнила я її. Так солодкаво звучала моя недавня хуліганка, що в мене аж зуби звело від солодкості. Їй би не у двадцять одне, а в покер із таким умінням приховувати справжні емоції.

Почулися кроки — дедалі гучніше, і я на хвилину затамувала подих. Видати себе — занапастити весь план і, найімовірніше, накликати на себе ще більше вигнання. Тож я прикусила губу і просто перетворилася на слух.