Розділ 11.

Після скромного сніданку у вигляді залишків учорашніх фруктів я намагалася придумати, чим себе зайняти. Елоїза пішла за чимось важливим — мені не сказала, за чим саме, і мені залишалося хіба що сидіти на імпровізованому стільчику та плювати в небеса. Або йти гуляти і знаходити пригоди собі на одне місце.

Втім, друге виявилося необов’язковим. Пригоди самі знайшли мене у вигляді Фімочки. Цього разу він спершу постукав, а потім дуже тактовно розчахнув двері й увійшов до мого внутрішнього дворика.

— Як ти, люба? — запитав він із м’якою усмішкою, потім підійшов до мого столика й сів поруч. — Тримаєшся?

— П’ю чай із фруктами, — знизала плечима, — пригостити вас?

— Чай? — він підняв брови. — Я думав, ти тут із хліба на воду перебиваєшся.

Я скоса подивилася на Фімочку.

— Хліб — неприпустима розкіш для мене.

Він видихнув і похитав головою.

— Я спробую поговорити з імператором і домогтися тобі хоча б якихось крихт, Мадлено, але після того, що ти утнула… — Фімочка похитав головою.

— А що саме я утнула? — нашорошила я вуха.

Одне діло — плітки Елоїзи, і зовсім інше — інформація від управителя. До того ж, у мене чудова відмовка для цього запитання.

— Після прийнятої отрути я, на жаль, майже нічого не пам’ятаю, — видихнула я з награним сумом. — Усе як у тумані!

— Мене там не було, Мадлено…

Від досади я ледь не цокнула язиком. Ну що ж таке! Чому нікого там не було, поки Мадлена, теоретично, спокушала правителя. Ні, ну не те щоб хтось мав підглядати за наложницею та імператором у спальні, але… Якщо в них ще не той рівень стосунків, то хіба не мала бути мало не армія на варті імператора?

—… але ти утнула таких справ, що от’руа досі чути про тебе не бажає. Підлила йому щось, до ліжка потягла, — похитав головою Фімочка. — Ще легке покарання отримала, люба, наш імператор — великодушна людина. Я вже думав поминальну пісню за тобою співати.

Я ковтнула. Тут існують страти?!

— І як мені… — я обережно підбирала слова. — Любий Поцкентію, як же мені тепер заслужити прощення нашого правителя? Я не знаю, який біс у мене вселився, і зовсім цього не пам’ятаю…

Й очі так округляю, сліз повні. Сльози, до речі, цілком справжні — як уявлю, що доведеться залишатися в цьому будинку без їжі та комфорту ще невизначений термін, так дуже хочеться придушити справжню Мадлену цими ж руками. Ух, потвора яка! З правителем покуралесила, чуже тіло забрала! Токсична мадам, а мені розгрібати!

Любий Поцкентюшка за характерним прізвиськом Фіма зареготав так голосно, що в мене мало стіни не здригнулися. З огляду на їхній стан — могли.

— Зазвичай заслуговують тихою поведінкою, на що ти, любонько, щось зовсім не здатна.

— Та мені б хоч словом пояснитися! Упевнена, імператор мене зрозуміє.

Фімочка видихнув і накрив мої руки своїми. Усміхався з хвилину, а потім у його очах з’явився блиск.

— А взагалі, є одна ідея, — раптом сказав він, і я навіть нахилилася вперед, щоб швидше дізнатися. — Але заради цього тобі доведеться піти на жертви…

— Усе, що завгодно! Я на все піду!

— Навіть помиришся з Левікою?

— Чого? — я навіть на обличчі змінилася. — Вона ж Сьома Розкішниця. Де вона, а де імператор.

— Ти маєш рацію лише частково, Восьма, — глузливо промовив Фімочка, — оскільки терпіння в тобі, як у кішки. Навіщо імператору Розкішниця, якщо він не збирається її відвідувати?

Я замислилася. Напевно, ні для чого — але мене от відвідувати він не планував. Фімочка встав, обтрусився і раптом хитро кинув через плече.

— Кажуть, до Левіки сьогодні ввечері прийде гість пограти в карти, — додав він і попрямував до дверей, — але я тобі нічого не казав.

— Дякую, Фімочко! — ледь не заволала я від захвату.

Треба ж! Карти! Та це ж ідеальна можливість!

— Як ти мене назвала? — округлив очі управитель гарему.

Я прикусила язика.

— Пробачте, Поцкентію, це просто… Неважливо! Дякую!

Я ледь не побігла його обіймати, тож чоловік, який не очікував такого захвату, поспішив ретируватися з території мого будинку.

День налагоджувався. Настрій теж. Карти! Ну до чого ж мені пощастило?

Двері знову відчинилися, і на порозі з’явилася розгублена Елоїза.

— А що Поцкентій знову в нас робив? — запитала вона, зачиняючи за собою двері.

— Приніс добрі новини! — вигукнула я, плеснувши в долоні.

І навіть не звернула уваги, що Елоїза принесла три якісь мішечки. Вона тим часом поставила їх на стіл і попленталася в куток саду.

Я, стрибаючи по території від радості, лише за кілька хвилин помітила її метушню. Обернулася, знайшла дівчину очима й підійшла ближче.

— Що це? — запитала я і сіла навпочіпки.

Елоїза копала ямку в землі власними руками. Обробляла водою, а потім знову копала, поки не вийшло заглиблення майже по лікоть завглибшки. Дівчина мені не відповіла — узяла мішечки й висипала вміст на дно, а потім ретельно закопала.