Розділ 10.

Незнайомця я навряд чи прийняла б за імператора. Худорлявий, ручки зморщені, у лисині відбивалися всі промені сонця, попри три чорні волосини, що стирчали з неї. І борода в нього, попри очевидно немолодий вік, була чорна, хоч і ріденька.

Одягнений він був у чорне — фасоном, схоже, на те, у що був одягнений лікар, тільки замість червоної вишивки з боків рясніла золота.

— Що за крик у палацах Розкішниць! — обурено повторив він, позбавивши своє запитання будь-якої питальної інтонації.

Я замислилася. Зайшов чоловік із криком — може, не розібрався, хто є хто? Але потім повторив про розкішниць… Отже, у курсі. Ким же він був за ієрархією, якщо йому дозволялося так із нами розмовляти?

Левіка не виглядала наляканою. Тільки губки підтиснула та носика задерла.

— Магдо… — прогарчав чоловік, звертаючись чи то до мене, чи то до Левіки.

Я старанно вдавала, що нічого не розумію. А що? Головою вчора вдарилася? Чи отрути напилася — що мені там лікар казав? Одне слово, я досі не при собі, у голові туман, рятуйте. Та й на своїй території я перебувала, тож почувалася більш-менш спокійно.

— Магда Мадлена на мене напала! — раптом випалила Левіка.

— Я навіть пальцем тебе не торкнулася! — миттю встряла я.

Де там була моя стратегія прикидатися вмираючою?

— Мовчати! — гаркнув чоловік нам у тон, через що ми обидві підскочили на місці. — Поводитеся як базарні дівки, ганьба яка! Ще Восьма, гаразд, але ти, Левіко, серйозно?!

Втім, на мою не надто чарівну знайому це не вплинуло. Вона лише схрестила руки й відвернулася, ображено надувши губки.

— Тепер по порядку, — чоловік упер руки в боки, — що тут сталося?

Моя вірна служниця зустрілася зі мною поглядом і кивнула. Я навіть віями змахнула. Чого це вона?

— Ах, Поцкентію, не сваріть мою магду, будь ласка, — кинулася йому в ноги Елоїза, — це все магда Левіка. Вона прийшла й почала погрожувати!

— Твоя магда? — здивувався чоловік… на ім’я Поцкентій.

Як я не хрюкнула від сміху — не знаю. Це ж наскільки треба ненавидіти свою дитину або, не знаю, мати якесь диявольське почуття гумору… Щоб назвати дитину Поцкентієм! Я шалено перепрошую, а скорочено його ім’я як?!

Буде Фімочкою. Заради його гордого імені та мого щирого небажання ображати чоловіка, який, здається, нічого поганого й не зробив. Втім, із цим висновком я не збиралася поспішати. А раптом він виступить на боці Левіки?

— Учора магда Мадлена заступилася за мене, — завзято кивала Елоїза, — коли старша служниця магди Левіки почала на мене цькування…

Поцкентій перевів погляд із дівчини на підлозі на ту, яка все ще відмовлялася змінювати позу ображеної невинності.

— Левіко, це правда?

— Хм! — висловила вона чи то згоду, чи то обурення.

— Левіко, не зли мене, залишишся без фінансування, — прогарчав Поцкентій.

Ага! Я примружилася. То цей Фімочка тут щось на кшталт головного в гаремі? Гроші роздає, за житло відповідає? Ну ось я ж одразу подивилася на нього й побачила любчика. Найулюбленішого, я б навіть сказала! Із таким гордим і прекрасним ім’ям — Поцкентій!

— Правда, правда, — нарешті зізналася розкішниця. — Я вже вигнала Вероніку. А Елоїзу ця забрала.

— Ця… — повторив Поцкентій на видиху, похитав головою і перевів погляд на мене. — А чим ти платити збираєшся служниці, Мадлено?

Я розгублено втупилася в землю й витягла папірець зі свого бюста. Вручила обуреному Поцкентію. Він пробігся очима раз, вдруге, потім підняв брови й ще раз окинув мене поглядом.

— Що ж, — він навіть витягнувся в обличчі, — добре. А крик через що?

— Так вона ж образилася на мене за вчорашнє, — я хмикнула, — ось і прийшла звинуваченнями жбурлятися. Але я дівчину не чіпала. На неї ж вітер подме — та кістки переламає!

— Та як ти! — зайшлася Левіка, явно не до кінця розібравшись у сенсі моїх слів.

Бо, якщо гарненько так подумати, я зробила їй комплімент. Стрункою назвала.

Але Фімочка, дай Бог йому здоров’я і щоб матінка жила довге життя, підійшов до Левіки й м’яко повів її до виходу.

— Ходімо, люба, залиш Восьму в спокої, — сказав він уже значно м’якшим тоном. — Бачиш, куди її імператор відправив? А ти образу тримаєш за служницю. Ну що ти, чесне слово! Не личить майбутній імператриці такою злопам’ятною бути?

— Майбутній імператриці? — тієї ж миті розквітла від його слів Левика.

— Звісно-звісно, люба, — впевнено вмовляв він, виводячи дівчину з території мого будинку.

І я, ймовірно, замислилася б над сенсом його слів — і почала б шукати прихований підтекст — якби перед відходом Фімочка не обернувся до мене й не підморгнув із пустотливою усмішкою. Тобто щойно… Він фактично…

— Він став на мій бік? — тихо запитала я в Елоїзи, коли за ним, служницями та Левікою зачинилися двері.

— Схоже на те, — видихнула дівчина й підвелася із землі, обтрусивши ноги. — Зізнатися чесно, мені завжди здавалося, що Поцкентій, навпаки, тебе недолюблював.