Розділ 9.

Наступного ранку я відверто занудьгувала. Робити було… нічого. За весь учорашній день ми вичистили весь будинок. Він і сам по собі маленький, а з урахуванням обмеженої кількості меблів… Усе минуло куди швидше і простіше, ніж я собі уявляла.

Потім я принесла кілька яблук, успішно поцуплених із вуличної частини дерева Левіки, а Елоїза в когось виміняла борошно й цукор. Якийсь справжнісінький кам’яний суп у нас виходив, тільки більш елітної версії.

Розкішний! Розкішний кам’яний суп. Інгредієнти: яблуко, борошно й цукор.

Елоїза навідріз відмовилася лягати зі мною в ліжко й заявила, що жодна Розкішниця не пустить до себе служницю. Я її пів вечора вмовляла, а потім плюнула. Ну що я, зрештою, вмовляю? Сама захоче — ляже.

Так і зробила, коли я заснула — бо прокинулися ми вже обидві, лежачи на прогрітому з вечора ліжечку.

— Що будеш робити сьогодні? — запитала мене Елоїза, заливаючи чай окропом.

Чай теж виявився результатом гострого погляду і спостережливості. Під час своєї прогулянки я помітила, що мелісу тут часто висаджували вздовж доріжок. А це чудовий чай — ще й заспокійливий. У прикуску з яблучною випічкою мій сніданок із млявих подачок перетворився на Мішленівську трапезу.

— Не знаю, — сказала і смачно сьорбнула чаю. — Погуляю, поспостерігаю, що відбувається в палаці. Так я на тебе й Левіку натрапила — раптом ще когось знайду?

— Це навряд, — усміхнулася Елоїза й потягнулася зрізати гілки з давно облисілого дерева. — Служницям Розкішниць добре платять — ніхто не стане з тобою розмовляти, боячись втратити своє місце.

— Ти не боялася.

Елоїза фиркнула.

— Левіка — молодша в ієрархії Розкішниць. У неї завжди недобір, — дівчина ляпнула, а потім прикусила язика й подивилася на мене скоса. — Вибач.

Я лише хмикнула. Ну так, технічно — Левіка не була молодшою. Я була на самому дні. Максимальному, судячи зі стану мого будинку.

Але засмутитися чи оплакати свою доленьку мені не судилося — та сама згадана Розкішниця з невисохлим материнським молоком на губах і зарозумілістю кішки розчахнула двері мого житла й, задерши вище носика, ступила на мою територію.

Праворуч і ліворуч від неї стояли дві служниці. В одній із них я впізнала Фіфі — ту саму, що вчора заміняла Вероніку. Друга ж трималася осторонь і тулилася ближче до господині.

Елоїза здригнулася, побачивши Левику, злізла з дерева й підійшла ближче до мене. Моя реакція була куди менш мальовничою. Вона була відсутня — я продовжувала сидіти, підперши голову рукою.

— Що ти, бродяжко, жебракуєш? — вигнула брову Розкішниця.

На ній сьогодні була легка бузкова сукня і рожева шаль, яка повітряною хмарою огортала плечі дівчини. Дівчина була схожа на ніжну квітку — це якщо не слухати, що ця рослина патякала, звісно.

— А я дивлюся, магдо, вам до офтальмолога сходити б?

— Чого? — не зрозуміла Левіка.

— До окуліста, — продовжила я, — до очного лікаря, дитинко, бо із зором у тебе явно біда.

— Не зрозуміла, — зовсім насупилася наложниця.

Мене кольнула совість. Ця дитина прийшла мене ображати, а я користуюся її дурістю і недалекоглядністю. Соромно мені… мало б бути, але замість цього красномовного почуття я відчувала лише нудьгу.

— Сиджу на місці, магдо, вам язиком потеревенити чи в якійсь справі? — кинула їй грубувато.

Левіка фиркнула.

— Як смієш ти, усього лише Восьма…

— Нагадаю, ти — Сьома. Недалеко пішла.

Як швидко ми перейшли на цькування одне одної. Левіка спалахнула рум’янцем.

— Це означає, що ти зобов’язана мені підкорятися!

Я всміхнулася, випила свій чай до дна й почала повільно вставати. Обидві служниці миттю шмигнули за спину господині. Сама наложниця знітилася і почала задкувати, намагаючись виставити й себе, і двох дівчат за двері.

— Значить так, — промовила я і демонстративно хруснула шиєю, — тебе, мала, життя не навчило, що не варто лізти на тих, хто старший. — Я прокрутила руками, продовжуючи наближатися і дивитися загрозливо. — Прийшла до мене в дім і давай мені нотації читати? А сама в боржницях у мене сидиш?

Служниці вже були готові вибачитися і утекти куди подалі, але всередині Левіки все ж жив той самий внутрішній боєць, який уперто рвався в бійку, навіть знаючи про перевагу противника.

— Та що ти! — майже заверещала вона. — Я не боржниця! Це все ти і твоя тупа служниця!

— Це кого ви тут тупою назвали? — втрутилася вже Елоїза. — Магдо, ви й у мені ворога нажити вирішили — мало вам магди Мадлени?

Удвох ми справили багатозначний фурор — дівчина почала візуально тремтіти, хоч і вперто не виходила за територію мого будинку. Просто загальмувала на порозі та тремтіла осиковим листочком.

Насправді я ніколи не билася. І взагалі не вмію цього робити й не підтримую. Тож якби справа дійшла до справжньої бійки, то мені, найімовірніше, довелося б якось заминати це питання. Мій наступ був ризикованим, але виправданим — якщо вигорить, то чіпати мене перестануть.