Розділ 8.

Ішла я додому, та долоньки потирала. Зайва пара рук означала куди швидше прибирання будівлі, а ще — інформацію. Недарма всюди казали: «Володієш інформацією — володієш світом». Мені б друге дуже не завадило, щоб звалити та якнайшвидше.

Елоїза з якимось майже трагічним зітханням переступила поріг мого місця проживання. Зупинилася біля входу, уважно подивилася навколо.

— Вам би вибачитися перед імператором, магдо, — вимушено видала вона. — У таких умовах… Мені здається, навіть я живу краще. Принаймні дір у вікнах у мене точно немає.

— Їх можна заклеїти папером, — махнула я рукою, бо аж ніяк не це мене зацікавило в словах служниці. — Вибачитися, кажеш? Елоїзо, тут така справа… Я ось щойно від лікаря повернулася…

Як би це сказати, щоб вона одразу ж не покликала його знову? Скажу, що я — не Мадлена, і світ узагалі не мій, так і до психлікарні відвезти можуть… А в цьому світі  мені навіть уявляти не хотілося, що таке лікарня для душевнохворих.

—… і втратила пам’ять про минулі дні. Розкажеш, що тут сталося? Травма була… — і я театрально торкнулася нібито хворої голови.

Елоїза подивилася на мене скоса, стиснула губи в одну лінію і повільно, але дуже показово відсунулася вбік.

— Магдо! — претензійно вигукнула вона. — Ви мене не попереджали, що заразна! Ану пустіть назад! Там хоч били, зате здоров’я не псували.

— Суперечливе твердження, враховуючи те, що побої точно впливають на стан здоров’я.

— З теми не перескакуйте, агов! — витріщила очі дівчина. — Заразна чи ні, вас питаю?!

Я ледь не захрюкала від сміху, бо уявила реакцію служниці на мої слова про потрапляння в чуже тіло. Точно б лікарів викликала. І подорожником перехрестила б. Втім, вдих-видих. Не треба реготати своїм фірмовим кінським реготом — стане гірше. Я порахувала до трьох і абсолютно спокійно та серйозно заявила:

— Не заразна.

І наївне дитя, Елоїза миттєво мені повірила. Помітно розслабилася і підійшла ближче.

— Питання суто гіпотетичне… — я, звісно, не стрималася.

Ну як тут промовчати! Я ж лише людина! Ще й у халепу втрапила. Без гумору пропаду! Ломка! Рятуйте, панове!

—… якби я знала, що заразна, хіба сказала б тобі про це?

Варто зазначити ту швидкість і неймовірну прудкість, з якою Елоїза рвонула до найближчого висохлого дерева, видерлася його ідеально рівною та гладкою поверхнею нагору, та так і повисла на гілці.

Я все ж розреготалася від душі і ступила в її бік.

— Не наближайтеся, магдо! Я вам не вірю! Я нікому не вірю!

Я і не наближалася — дала собі посміятися, вмитися сльозами, видихнути й ще раз для годиться поплескати себе по коліну. Лише коли Елоїза почала кричати про допомогу, я запевнила її, що не хвора — й амнезія лише короткочасно залишила прогалину в моїй пам’яті.

— Як після алкоголю, — додала я, чим остаточно заспокоїла служницю — вона почала спускатися з дерева.

— Якщо перепити вина?

— Саме так, — я кивнула з усмішкою, — допоможеш?

Елоїза все ще з побоюванням дивилася на мене і про всяк випадок не наближалася ближче ніж на метр — але все ж кричати й верещати перестала. Дістала з кишені якусь ганчірочку, нашвидкуруч протерла сходинки в моєму занепалому будиночку й сіла, протерши для мене місце на протилежному боці.

— Зовсім не пам’ятаєте? — уточнила Елоїза. — Як були в імператора?

Я цілком щиро похитала головою. Служниця видихнула.

— Загалом, натворили ви справ, магдо. Прийшли до от’руа, напоїли якимось чаєм та спокусили вночі. Кажуть, вас силоміць із його покоїв витягали. А на ранок руки імператора були в порізах, наче від жіночих нігтів, а вас понизили до Восьмої Розкішниці та сюди відправили.

Я насупилася. Щось не було схоже на ту Мадлену, яка написала мені листа. З її слів, над нею знущалися… Втім, у цьому мені ще належало розібратися.

— Якщо все так, як ти кажеш, то простими «вибачте, будь ласка» мене не пробачать, — зауважила я.

— Ваша правда, — кивнула Елоїза, а потім сміливіше повернулася до мене. — Але ви і справді змінилися, магдо. До цього були такою мишкою. Я тільки чутки про вас почула, так одразу і сказала — у тихому вирі он що водиться! — дівчина осіклася. — Ой, пробачте, мені, мабуть, не слід так розмовляти з Розкішницею…

— Розслабся, — я махнула рукою, — і до мене можеш на «ти». У мене тут не те щоб замок-палац, знаєш.

Елоїза усміхнулася.

— Загалом, раніше ви б так із магдою Левікою не розмовляли, — підсумувала дівчина і плеснула в долоні. — Ти. Ти б так не розмовляла.

Я витягнула ноги й замислилася. Можливо, Мадлена нічого подібного й не робила. Можливо, її оббрехали — і в дівчини не залишилося жодного іншого вибору, крім як піти в чужий світ. Усе сходилося, звісно, крім того, що мені треба було якось заслужити прощення імператора.

А як я вже сказала — навряд чи «пробачте-вибачте» тут спрацює…

— Вам би зустрітися з ним якось, — раптом вигукнула Елоїза. — Упевнена, щойно от’руа побачив би нову вас, ну тобто ту, що одужала — напевно, одразу ж пробачив би!