Розділ 6.

Що мені сподобалося в Сьомій Розкішниці імператора з дивним ім’ям Левіка — вона взагалі не церемонилася. Виглядала як юна німфа з характером гопника. Я таких люблю. З ними легко знайти спільну мову.

Але своє захоплення й захват я, звісно, приберегла. Схрестила руки й повільною ходою підійшла ближче до відер із водою.

— Скажіть мені, магдо, — з пихатою усмішкою промовила я, — що це?

— Вода. Відра. Не знаю, яка різниця?

— Запитайте у вашої служниці Вероніки, що це за відра, — махнула я з абсолютно спокійним виглядом, практично нудьгуючи.

Левіка не хотіла піддаватися на мої провокації, але й вступати у відкритий конфлікт зі мною чомусь теж не поспішала. Повернулася до своєї ридаючої служниці й кивнула головою, дозволяючи тій говорити.

— Я несла відра… — почала схлипувати вона.

— Не ти, а Елоїза, — загрозливим тоном виправила я.

Вероніка розридалася ще дужче, і слова її тепер скидалися на безладне бурмотіння п’ятикласника на якомусь відомому шоу. Сама Елоїза поруч зі мною стояла тихо, стиснула губи й мовчала. Могла ж захистити себе! Але не стала говорити без дозволу Левіки?

Що ж це за правила такі?

— Елоїзо, це так? — сьома наложниця подивилася на дівчину позаду мене.

Вона кивнула.

— І чому ти впустила ці відра?

— Вероніка штовхнула мене, магдо, — низько-низько вклонилася Елоїза.

Я переможно хмикнула.

— Чому я й стала свідком, — додала на підтримку слів служниці. — І щойно я виступила на захист бідолашної, як Вероніка почала ображати мене. Наскільки я розумію, магдо Левіко, Вероніка — ваша служниця, а отже, діє лише з вашого дозволу?

Обличчя дівчини зблідло. Її очі забігали, кров відлинула від обличчя. О, вона розуміла, до чого я веду.

— Якщо навіть говорити без вашого дозволу служниці не можуть… Чи можу я зробити висновок, магдо, що образи на мою адресу пролунали з вашого схвалення?

Нападати так на молоду дівчину мені, звісно, не хотілося. Вона розгубилася, губи почали тремтіти. Пальчиками Левіка весь час смикала поділ своєї сукні.

— Вероніко! — нетерпляче кинула вона. — Це правда? Ти ображала магду Мадлену?

Вероніка впала їй до ніг, почала битися чолом об підлогу й просити пробачення. Але Левіка вже почувалася приниженою.

— Фіфі, відведи її, — наказала наложниця, жодного разу не опустивши погляду на служницю, що плазувала, — щоб на порозі свого дому я її більше не бачила.

Вероніка завила ще голосніше й пронизливіше, але рішення Левіки було непохитним. Я його навіть поважала. Тримати в себе таку змію небезпечно. В ієрархії місцевого розливу я була найприниженішою наложницею, але ж Вероніка могла б таке ляпнути й комусь вищому за статусом. І що б тоді робила Левіка?

— Магдо Мадлено, вважаю конфлікт владнаним, — поблажливо кинула мені дівчинка.

Я хмикнула, коли вона повернулася до мене спиною.

— Аж ніяк, магдо.

— Що? — Левіка повернулася з таким щирим подивом, що я ледве стримала усмішку.

Ні, ну до чого наївна дитина. Вона справді думала, що я просто так усе це відпущу?

— Ви щойно покарали свою служницю, з чим я, безумовно, згодна. От тільки це не скасовує її образ на мою адресу.

— Я буквально звільнила вашу кривдницю, — змахнула пухнастими віями Левіка.

— І я прошу компенсацію за моральну шкоду.

— Та що ви задумали, безрозсудна магдо, — прошипіла мені на вухо Елоїза, яка весь цей час жодного разу не зрушила з місця.

Стояла ж за мною. Отже, чудово розуміла, що я задумала.

— Я хочу забрати вашу служницю Елоїзу, магдо! — проголосила я, перш ніж Левіка встигла поставити чергове дурне запитання.

Спочатку вона змахнула віями. Потім перевела погляд на Елоїзу й знову на мене. Розуміння в цих очах не було.

— Вашим коштом, — додала я з янгольською усмішкою.

І ось тепер до Левіки дійшло. Бо вона закинула голову й від душі розреготалася.

— Ох, ну й насмішили ви мене, магдо Мадлено, — вона витерла уявні сльози, — за таке я вас навіть цукерками пригощу. Але платити за вашу служницю не стану.

— Справедливо, — не стала наполягати я. — Як щодо парі?

До цього часу у дворі зібралися всі служниці Сьомої Розкішниці. Вони стояли рядочком, оченята повідкривали, віями хлопали й ледь не попкорн їли, спостерігаючи за нашою перепалкою. Ми з Левікою були немов тенісистки, які відбивали одна одній м’ячик.

І зараз моя опонентка була заінтригована.

— Я слухаю, — вона схрестила руки, але в кутиках очей з’явилися зморшки.

Може, вийде подружитися з цією дівчиною? Вона не здавалася мені поганою людиною. Парочка дурних служниць прив’язалися до неї — то через її недосвідченість. Ще пару років поживе, то й навчиться розбиратися в людях. Але все ж шосте чуття підказувало мені, що з Левікою я цілком могла б подружитися.