Розділ 5.

Я здригнулася. Швидким і спритним рухом вихопила бажане яблучко з гілки, зручніше вмостилася і придивилася. Очевидно, що служницю з родимкою, Елоїзу, щойно вдарили. Але за що? І що вона сама робитиме із цим?

Вероніка поруч розреготалася.

— Чого лежиш, ганчірко драна? Йшла так, що всю воду розлила, розтелепо?

Так це ж сама Вероніка щойно і штовхнула служницю! Як тут воду втримати, якщо на тебе вага кабана навалюється?

— Пробачте, Вероніко, — знову пробурмотіла Елоїза, не поспішаючи вставати з землі.

Що її «наставниці» тільки додавало задоволення. Вона замахнулася ногою, щоб добряче так копнути.

— Ах ти, надумала, що найрозумніша, — скреготіла Вероніка, — і потайки від нас до магди Левіки ходила? Думала, я не дізнаюся, так? Що ти на нас скаржилася?

— Я б не посміла, Вероніко, — тихо пробурмотіла служниця, прикриваючи голову.

Я, звісно, хотіла втрутитися ще до цього, але почути причину такої агресивної поведінки варто було раніше, ніж лізти в особисте життя служниці. Зрештою, вона відшила мої пропозиції щодо роботи. І якщо за гроші була готова терпіти таке…

— Як це не посміла?! Тебе що магда запитала? Як справи, проклята! Вона не питала, хто зі служниць краще працює, потворо ти паршива!

Вероніка знову замахнулася, щоб ударити Елоїзу, але я вже почула все, що мені було потрібно. Швидко витерла яблуко об одяг, запхнула до рота і стрибнула вниз, абияк приземлившись на ноги. Ефектніше, звісно, було б, якби я була голлівудською зіркою — така собі леді в чорному, готова до будь-яких шпигунських трюків.

А не мішок із картоплею, що впав із верхньої гілки. Але в голові я, звісно, була не гірша за оскароносців.

— Магдо, ви тут що забули? — фиркнула мені в обличчя Вероніка, схрестивши руки. — Господиня не наказувала вас пускати.

— Із чого б це? — я вигнула брову. — Розкішницям треба триматися разом.

І поки говорила, пройшла вперед та прикрила своїм тілом Елоїзу, яка все ще тремтіла.

— Що ви робите, магдо, — прошипіла вона мені так тихо, щоб Вероніка не почула, — ви накличете на мене ще більшу біду.

— Тебе тут мало не вбили, куди вже більшу, — без тіні жарту відповіла я і додала голосніше, уже високій служниці: — Я хочу забрати собі цю служницю!

Вероніка так голосно розреготалася, що, здавалося, перебудила всіх птахів навколо. Увагу інших служниць вона точно привернула — я побачила кілька пар очей, що визирали з вікон.

— Звідки ж у Восьмої Розкішниці гроші? — реготала вона.

— О, цій служниці платитиме магда Левіка. Але працюватиме вона в мене.

Такої нахабності навіть Вероніка від мене не очікувала. Почала щось бурмотіти, але я лише усміхнулася. Як умію. Як уміє справжня українська жінка, якій перейшли дорогу і яка пащу порве, око виколе. Вивела мене із себе ця Вероніка! Регоче, як кобила, а зарозумілість розвиває, як у королеви Єлизавети!

— Чуєш ти, шпало недоладна, — я підійшла ближче й заговорила загрозливо.

Зважаючи на те, що в цьому світі навряд чи існували потяги, а отже, і шпали, Вероніка подивилася на мене в німому жаху — адже я назвала її якимось огидно-жахливим прокляттям у її очах.

— Пішла й покликала свою господиню, — повторила я тим самим тоном. — Перед тобою та, яку обрав собі імператор, служниця. Нехай я не перша, але тебе навіть восьмою не нагородили. Тож швиденько кабанчиком метнулася за господинею, ніжки їй поцілувала й щоб духу твого я не чула.

Губи Вероніки затремтіли. Вона явно не очікувала такого напору. Але в найкращих традиціях свого паскудного характеру просто не могла піти і зробити те, про що її попросили.

— Ще я не слухала таку ганчірку…

Це вона спробувала сказати мені. Й образити мене теж спробувала.

Я була готова миритися з повним ігноруванням мене у цьому палаці, готова була навіть жити сама під дірявим дахом — щось би із часом придумала. Але слухати образи від служниці?! Та якою б низькою за статусом не була Мадлена, але точно вищою за цю мадам!

Це я вже мовчу про те, що в нормальному світі люди не діляться на касти й поважати всіх треба однаково. Гаразд! Я потрапила в якесь етичне Середньовіччя, нехай вірять у систему ієрархії. Але вона ж порушувала навіть її!

Тому я, як жінка, яка себе поважала, використала свою останню таємну зброю з п’ятьма пальчиками й зарядила Вероніці такого самого ляпаса, якого вона нещодавно давала іншим.

— Це тобі за ганчірку й за Елоїзу, — сказала я, обтрусивши руки, наче від бруду. — Слухатися коли будемо? Чи мені імператора покликати, щоб він вирішив, хто тут має право називати кого ганчіркою?

— Та він навіть слухати вас не буде після того, що ви утнули! — розплакалася Вероніка і вкрай театрально впала на підлогу.

Що здалося мені смішним. Я ж ударила її майже хвилину тому. Що це за раптове падіння ниць? Відповідь на моє невисловлене запитання пролунала з порога будинку Сьомої Розкішниці.

— Що тут відбувається?

Я підняла очі. На порозі стояла невисока дівчина такого юного віку, що я мимоволі насупилася. Та це ж… дитина! Тобто ні, з погляду закону й легалізації її… ем, справ, усе, найімовірніше, було законно. Дівчина мала цілком сформовану зовнішність і вигляд. Але їй було років вісімнадцять, не більше!