Розділ 3.

Ми йшли відкритою місцевістю, а я вбирала інформацію, наче губка. Служницями здебільшого були дівчата — волосся зібране в химерний пучок унизу й підібране так, щоб жоден локон не висмикувався.

Носили вони сірі або коричневі сукні, які пишними рукавами закривали руки — спідниця сягала щиколоток. І ні на кого не дивилися — тільки прямо перед собою.

Теоретично, я могла б спробувати видати себе за служницю і пробратися до виходу. Їхні працівники ж мають право виходити?

— Ви так дивитеся на всі боки, Мадлено, що я, зізнатися чесно, починаю ревнувати.

— До кого? — випалила я з дитячою наївністю.

Бо я то що? Дівчат розглядаю. Авліс пирснув зі сміху — але спробував приховати це, прикривши рота рукавом.

— Згоден, узагалі нема до кого, — видав він із погано прихованим сарказмом.

Я махнула рукою. Потім розберуся із цим необщипаним півнем. Мені б зрозуміти стосунки служниць і цих військових… І як правильно до них звертатися?

— Якщо хочете щось запитати, я із задоволенням вам відповім, — промовив він, несподівано опинившись зовсім близько до мене.

Я обернулася. Виявляється, Авліс підійшов до мене впритул — і говорив ледь не на вухо. Я здригнулася і тактовно зробила крок убік. Уся ця атмосфера не свідчила про адекватне сприйняття спілкування чоловіка та жінки… Хтозна, може, за шепіт на вушко мене тут повісять?

До речі, ця Мадлена нічого не сказала про те, що робити, якщо я помру в її тілі… Прокинуся у своєму? Чи гра закінчена, дякую, до побачення? Я ще раз зиркнула на Авліса з острахом. Треба б триматися від нього подалі.

Я кілька разів озирнулася навколо, але на нас не звертали уваги. Служниці просто не піднімали голів, а військових стало істотно менше. Мабуть, вони гуляли тільки біля воріт. Охороняли вихід?

— Ви відповісте на будь-яке запитання? — запитала я, із цікавістю нахиливши голову.

Бреше ж?

— Звісно.

Точно бреше. Точніше, блефує. Думає, що я не запитаю чогось такого забороненого, на що навіть його самозакохана мармиза не зможе відповісти.

— Розкажіть мені те, за що вас повісили б, якби дізналися, що ви це розповіли, — я переможно схрестила руки.

Авліс цілком очікувано знову закинув голову й розреготався. А потім пішов уперед, геть ігноруючи моє запитання.

— Ви знаєте, Мадлено, — зізнався він, — для Восьмої Розкішниці ви неймовірно дотепна. Я надішлю вам кілька подарунків — упевнений, брат не буде проти.

Брат. Він — брат імператора? Королівська особа? Я замислилася. Мадлена попереджала тільки про кузена — чи був він ним? У лоб не запитаєш — видаси з потрохами, що не тутешня.

Я просто усміхнулася.

— А мені казали, що всі руа дотримуються свого слова, — я грайливо повела плечем.

Руа звучало цілком собі як титул, а не як ім’я — щось на кшталт лорда чи сера. Здається, руа було в якійсь мові? Французькій? Загалом я цілком природно припустила, що могла б ляпнути щось у такому дусі. А якщо Руа виявиться його ім’ям — що ж, упевнена, тезки в цьому світі теж існують.

Не прогадала.

— Деяким руа ще і власне життя дороге, — кинув на мене хитрий погляд Авліс. — Ми прийшли, магдо Мадлено, до ваших покоїв я, мабуть, сьогодні не піду. Але хтозна, що буде завтра?

І з усмішкою пішов собі геть. Я подивилася чоловікові вслід. Битва перша: я проти срібловолосого. Я дізналася, що він із королівської родини, не імператор, знайшла свій «дім» серед наложниць і розібралася з найпримітивнішими титулами цього світу. Мій опонент дізнався, що я люблю лазити по парканах і володію почуттям гумору. І не зрозумів, що я прибула з іншого світу. 1:0 на мою користь!

Перше, що мене збентежило — мої двері. Вони були дещо… такими, що бачили життя. Дуже багато життів.

Я штовхнула їх і зайшла у двір свого великого «дому». Ні, ну не намет, звісно. Але в іншому оздоблення більше пасувало б безхатьку, якому вибирати не доводиться.

Стіни обшарпані, двері з паперовими вставками подерті, деякі вікна повиламувані. Про кількість бур’янів по всій ділянці я і зовсім мовчу. Це місце було занедбаним.

Не може бути, щоб це був мій дім. Цей Алвіс мене провів! Провів же?!

Я ковтнула й позадкувала назад. У прохідній частині вже не було військових — але повз якраз пробігала дівчина в сірому.

— Перепрошую! — гукнула я її.

Небезпечно й ризиковано, але я просто не могла дозволити собі жити в цьому. Це ж не житло, це… Навіть думати про це не хотілося.

— Чого вам? — дівчина зиркнула на мене згори вниз.

На ній був бруднуватого вигляду чепчик, з-під якого виднілося кучеряве волосся. Над губою виднілася маленька родимка.

— Здається, я ще погано почуваюся після лікаря, не можу зорієнтуватися на місцевості, — я намагалася ввічливо усміхатися, але служницю це, здавалося, дратувало ще більше, — не підкажете, покої Восьмої… — боже, я маю це сказати вголос, так? — Розкішниці?

— Так позаду ж, — скривилася служниця, — ідіть-но звідси, магдо, та не витрачайте мого часу.