Частина 3. Зникнення і Осмислення

Остання візія розсіялася. Важкий, липкий холод, що пробирав до кісток, відступив, залишивши по собі нудоту і присмак попелу в роті. Світ парку — зелене листя, сонячні плями, далекий дитячий сміх — повернувся на своє місце, але тепер здавався пласким, несправжнім, наче намальована декорація.

Ксенія стояла перед лавкою, хитаючись. Її обурення, її гаряча, праведна лють — все це зникло. Змито хвилею ірраціонального, первісного жаху. Її раціональний мозок журналіста, який звик до фактів, дат і перевірених джерел, відчайдушно боровся, кричав, намагаючись знайти логічне пояснення. Гіпноз? Постконтактна галюцинація? Якась психотропна речовина в повітрі? Але серце, її нутро, яке тижнями жило "там", на сході, і навчилося відрізняти справжнє від несправжнього, знало. Воно відчувало, що все це — правда.

Вона повільно опустилася на лавку. Її тіло було важким, наче свинцевим. Руки, що тримали диктофон у сотнях інтерв'ю, безсило лежали на колінах.

Вона мовчала, намагаючись осягнути. Якщо це правда... якщо кожне свято — це удар молотка по цвяху, який тримає світ... якщо повітря отруєне... якщо не можна навіть дати початок новому життю, бо воно буде потворним... Тоді що? Здатися? Лягти і вмерти?

— Але... що ж робити? — прошепотіла вона. Це було вже не питання журналіста. Це було благання дитини, що загубилася в темному лісі. — Якщо все так... якщо будь-який прояв життя — це зло... як нам перемогти? Як... як зібрати цю силу?

Старий, який досі нерухомо дивився на алею, ледь помітно кивнув, ніби чекав саме на це питання. Це було єдине правильне питання.

— Єдність, — сказав він тихо, але кожне слово лунало чітко. — Спільна воля. І повага до моменту.

— Повага до моменту? — не зрозуміла Ксенія.

— Так. Ви живете так, наче хочете забути цей час. А його треба прожити. Усвідомлено. З усією повагою. Це час не для свят, а для праці. Не для розваг, а для тиші. У тиші народжується справжня сила.

Він нарешті повернув до неї голову. Його ясні очі зазирнули їй прямо в душу, і цього разу в них був не лише спокій, а й ледь помітний докір.

— Ви не виграєте цю війну наодинці. Її виграє лише спільна енергія, зібрана в один промінь. А ви її розпилюєте. Не розпилюйте...

У цей момент на гілку каштана прямо над ними голосно сів голуб. Він нахабно загукав, вимагаючи уваги: "Гур-гур-гур!"

Звук був таким раптовим, таким реальним, гучним і буденним, що Ксенія інстинктивно підняла голову. Лише на одну секунду. Секунду, щоб розірвати зоровий контакт зі старим.

Цієї секунди було достатньо.

Вона опустила очі.

Лавка поруч з нею була порожня.

Ксенія завмерла. Вона не просто побачила порожнє місце. Вона відчула це. Повітря поруч з нею раптом стало легшим і холоднішим. Зникла та важка, спокійна енергія, що ніби притискала її до землі. Не було ні звуку кроків, ні шелесту одягу, ні скрипу лавки. Нічого. Чоловік, що сидів тут секунду тому, просто зник. Наче його вимкнули. Наче його вирізали з кадру реальності.

Вона провела рукою по шорсткому дереву лавки. Там, де він сидів, не лишилося ані сліду, ані тепла.

—...не розпилюйте, — пролунав останній відгомін його голосу в її голові.

Ксенія сиділа одна в раптовій, оглушливій тиші парку. Голуб, наче виконавши свою місію, з шумом злетів і зник.

Чи був він?

Вона судомно схопилася за телефон. Її якір. Її диктофон. Запис. Має бути запис. Вона завжди вмикала його на інтерв'ю. Вона... вона ж не ввімкнула. Її палець навіть не смикнувся в той бік. Вона навіть не подумала про це. Її професійна звичка, її друга натура, вперше в житті відмовила.

І раптом вона зрозуміла: Це неможливо було записати. Це не було "інтерв'ю". Це не було для статті. Це не було для доказів.

Немає запису. Немає доказів. Немає нічого. Лише вона. І знання.

Вона оглянула алею. Мама з візочком. Хлопець на велосипеді. Двоє підлітків цілувалися під іншим каштаном. Звичайний київський парк. Звичайна плівка реальності, що знову затягнула діру.

Ксенія подивилася на свої руки. Вони більше не тремтіли. Пил, який вона відчувала на зубах, зник. І той гарячий, злий пульс у скронях, з яким вона прибігла сюди, — він теж зник.

Злість і розгубленість, які її розривали, пішли. Але замість них прийшов не спокій.

Прийшло розуміння. Глибинне, важке, як граніт, але абсолютно чітке. Розуміння "Закону". Розуміння того, що світ не ділиться на "тут" і "там". Він цілісний. Що це не метафора. Що те, що відбувається на літній терасі в Києві, буквально має прямий, невидимий зв'язок з тим, що відбувається в окопі під Бахмутом. Це невидима фізика, яку їй щойно показали.

Вона більше не була журналістом, що шукає "контрасти" для яскравого репортажу. Вона була свідком, якому показали ціну. Якому показали Розкол.

Ксенія повільно підвелася з лавки. Вона знала, про що буде її наступний репортаж. Це буде не про те, як "Київ живе всупереч". Це буде не про яскраві сукні на тлі муралів. Це буде не про те, що "треба жити, бо вони за це воюють".

Це буде про "ціну". І про "силу". Про те, що повага до моменту — це теж зброя. Можливо, найголовніша.

Вона рушила до виходу з парку, і цього разу кроки її були твердими.