Частина 2. Зустріч і Візії на Лавці

Ксенія сиділа, втиснувши долоні у скроні. Її думки билися в голові, наче гарячий, задушливий пульс, що віддавав у кожну клітину. "Вони нічого не чують... Вони сліпі... Як так можна? Як можна сміятися, коли за двісті кілометрів... Ні. Не так. Як можна сміятися, коли це вже тут, цей дим, цей попіл, цей... Розкол..."

Навіть тут, у відносній тиші парку, звуки "іншого" Києва долітали до неї — далекий сміх з дитячого майданчика, бадьорий дзвінок велосипеда, шелест листя над головою. Але ці звуки не заспокоювали. Вони здавалися фальшивими, декоративними, наче погано записаний саундтрек до фільму про мир, який показували у пеклі.

— Вони не сліпі, дочко.

Голос пролунав тихо, зовсім поруч. Спокійний, глибокий, наче коріння цього старого парку. Він не злякав її, а радше пройшов крізь її внутрішній галас, як камертон, що змусив усе завмерти.

Ксенія різко відкрила очі.

Поруч з нею, на самісінькому краю лавки, сидів старий. Він не був схожий на безхатька; його одяг, хоч і простий — полотняна сорочка, темні штани — був чистим. Він сидів нерухомо, прямо, поклавши вузлуваті, спрацьовані руки на коліна. Ці руки вражали — шкіра на них була суха і потріскана, як кора столітнього дуба. Але вражав не одяг і не руки. Вражали очі. Ясні, неймовірно спокійні і пронизливі, вони дивилися не на неї, а кудись углиб алеї. У них не було осуду, не було цікавості, не було навіть смутку. У них була вічність. Так дивляться гори.

Ксенія завмерла. Її серце пропустило удар, а потім шалено закалатало. Холодний вогонь професійної підозри — "Хто це? Навіщо підсів? Що йому треба?" — боровся з раптовим, ірраціональним, майже дитячим страхом.

— Ви... хто ви? — ледь спромоглася вимовити вона, її голос охрип.

Старий повільно повернув до неї голову. Він не посміхався, але в його погляді не було ні осуду, ні загрози. Лише важкий, глибокий, нелюдський спокій.

— Це не має значення, — відповів він так само тихо, його голос був ледь чутним, але проникав крізь шелест листя. — Має значення те, що ти бачиш. Ти бачиш Розкол. І ти не знаєш, що з цим робити.

Він сказав це. Він сказав слово з її голови. "Розкол".

Ксенію наче ошпарило окропом, а потім кинуло в крижану воду. Вона відсунулася по лавці, інстинктивно намацуючи в кишені телефон. Її великий палець ковзнув по холодному склу, шукаючи... що? Диктофон? Камеру? Номер поліції? Це був якір. Якір у тому світі, який щойно небезпечно нахилився.

— Ви... ви чули, що я... — ...думала? — спокійно закінчив він. — Так. Ти кричиш про це так голосно, що глушиш птахів. Ти вся — один суцільний біль.

Вона втупилася в нього, не знаючи, що сказати. Весь її професійний скепсис, вся її логіка, всі її статті про факти і докази — все це дало тріщину і розсипалося на попіл.

— Але ж... — емоції прорвалися раптом, як гребля. Слова полилися гарячі, плутані, сповнені болю і злості. — Але ж це неправильно! Хіба ні? Треба ж жити! Наші хлопці, там, — вона майже виплюнула це слово, — вони ж борються саме за це! Щоб тут, у Києві, пили каву! Щоб моя похресниця могла піти на танці! Щоб сміялися, щоб... щоб жили! Хіба це не єдина наша відповідь їм? Жити всупереч!

Вона очікувала на будь-яку реакцію — згоду, суперечку, осуд. Але старий лише ледь помітно похитав головою.

— Вони борються за життя. А не за його ілюзію.

Він підняв свою важку, вузлувату руку. Ксенія інстинктивно хотіла відсахнутися, але не змогла — погляд його очей тримав її. Він не торкнувся її — лише простягнув долоню і легенько прикрив їй очі, ніби захищаючи від сонця. Від його долоні пахло димом, сухими травами і землею.

— Подивись, — прошепотів він.

І світ зник.

На мить настала повна темрява і тиша. Не було парку, не було Києва. А потім її вдарило звуком. Не музикою, а низьким, соматичним гулом, який відчувався швидше кістками, ніж вухами. Вона стояла посеред величезної площі, залитої штучним, неоновим світлом. Натовп. Тисячі, а може, десятки тисяч молодих тіл рухались в екстазі під шалений, пульсуючий ритм. Концерт.

Але щось було не так. Повітря було важким. Пахло димом. Не солодким димом кальянів, а тим самим, який вона знала — їдким запахом горілого пластику і... ще чогось.

І тоді вона їх побачила.

Прямо посеред танцюючого, співаючого натовпу стояли вони. Солдати. Вони не рухались. Вони стояли групами, по двоє, по троє, наче моноліти, що проросли крізь бруківку. Їхня форма була вкрита сірим попелом і засохлою грязюкою, що стала наче другою шкірою. Їхні обличчя, які Ксенія бачила так близько "там", були виснаженими, сірими від втоми, що в'їлася під шкіру.

Вони не дивилися на натовп. Їхні очі були порожніми, втомленими, і дивилися вони крізь усе це — крізь музику, крізь свято, крізь сам Київ. Вони дивилися на схід. Вони тримали небо над цим карнавалом.

А натовп... натовп просто не бачив їх. Люди танцювали довкола них, іноді навіть наштовхуючись на них, як на стовпи. Ксенія побачила, як дівчина, сміючись, налетіла на плече одного з них, сказала "Ой, вибачте, містере!" і, навіть не глянувши на його порожні очі, попливла далі в танку. Вони були невидимі. Вони були в іншому вимірі, будучи тут.

Візія зникла так само раптово, як з'явилася.

Ксенія важко дихала, вчепившись пальцями в шорстке дерево лавки так, що заскалки вп'ялися під нігті. Вона знову була в парку. У роті стояв металевий присмак адреналіну. Старий сидів поруч, спокійно дивлячись на алею.

— Що... що це було? — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоці біжить холодна сльоза. Вона її навіть не витерла.

— Це ті, хто платить за музику, — відповів старий. — Вони — якір. А натовп — корабель, що зірвався і пливе за течією, не помічаючи, що вже давно не має керма. Вони — той цвях, який тримає світ від розпаду. А кожен цей танок, кожне це свято — це удар молотка, що намагається вибити цвях. Не зі зла. З невідання.

— Але... що вони роб... 

— Вони розпилюють силу, — перебив він її, не підвищуючи голосу.