Частина 1. Пролог. Журналіст у Сюрреалізмі

Перше, що відчувала Ксенія, повернувшись до Києва, — це фантомний пил. Він скрипів на зубах, хоча вона вже тричі мила обличчя. Він стояв у горлі, хоча повітря столиці було вологим і м'яким після літнього дощу. Пил фронтових доріг, в'їдливий, як іржа, не відпускав її.

Вона йшла центром, і її професійна "оптика" — те, чим вона завжди пишалася, її здатність бачити чітко, неупереджено, в саму суть, — була зламана. Розбита на тисячу дрібних скалок. Тепер кожна скалка відбивала два світи одночасно: "тут" і "там".

"Тут" — це була літня тераса ресторану. Гучний, пульсуючий хаус-біт бив із динаміків. Молоді, красиві люди сміялися, дзвінко цокаючись келихами з яскраво-помаранчевим "Аперолем". "Там" — це був глухий, важкий удар, що прокотився десь за обрієм, на лівому березі.

Ксенія завмерла посеред тротуару. Її плечі інстинктивно втиснулися в шию, тіло приготувалося падати. Вона чекала на другий.

Але музика не стихла. Сміх не урвався. Ніхто, жодна людина за столиками, навіть не повернув голови. Вони не чули. Або, що було ще страшніше, — звикли.

Ксенія видихнула і рушила далі, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

Ось кав'ярня. Хвиля густого, розкішного аромату свіжозмеленої арабіки вдарила в ніздрі. Запах дому, запах ранку, запах "до". Вона мимоволі сповільнила крок, бажаючи вдихнути цей мир...

І в цей момент порив вітру доніс щось інше. Щось з іншого життя. Ледь відчутний, солодкуватий, нудотний запах. Запах горілого пластику, попелу і ще чогось... чогось, що її мозок відмовлявся ідентифікувати, але тіло пам'ятало. Запах, який вона тижнями не могла вивітрити з волосся "там".

Вона вдихала арабіку. Вона вдихала гар.

Цей Розкол — він був усюди.

Остаточним ударом став мурал. Величезне, на всю стіну будинку, обличчя загиблого пілота. Його очі дивилися в небо. Ксенія знала його історію, вона писала про його побратимів. Для неї це було місце сили, майже ікона.

Біля стіни, в променях вечірнього сонця, позували дві дівчини в яскравих, легких сукнях. — Ні, стань трохи лівіше, — щебетала одна, тримаючи телефон. — Так, щоб його очі було видно. Ой, супер! Світло ідеальне! Вони сміялися, обираючи ракурс, щоб трагедія стала ефектним тлом для їхньої краси.

Це був глухий кут. Не просто людський, а професійний. Як про це писати? Як пояснити цей сюрреалізм, цей Розкол свідомості, коли два паралельні світи існують на одній вулиці, в одному диханні?

Вона більше не могла. Галас міста, цей сміх, ця музика, ці запахи — все це тиснуло, вичавлюючи залишки повітря.

Ксенія звернула з галасливого проспекту і майже вбігла в зелену, прохолодну тишу парку. Вона йшла, не розбираючи доріжок, подалі від входів, подалі від дитячого сміху на майданчику, аж поки не знайшла найдальшу, порожню лавку під старим каштаном.

Вона впала на неї. Вимкнути. Треба все це вимкнути. Ксенія заплющила очі, втиснувши долонями у скроні. "Вони нічого не чують... Вони сліпі... Як так можна?..." — билася в її голові єдина, гаряча думка.