— Магдо, та прокинься вже ти, соня! До нас приїхав такий хлопець! Із самої столиці, уявляєш? А як же він танцює! Ми з ним сьогодні всіх перетанцювали! — сусідка по кімнаті спішно ділилася враженнями від ночі, що збігала.
Магда піднесла до очей будильник. Окуляри шукати не стала. П’ята година ранку. Незабаром світанок.
— Спати лягай, невгамовна, — позіхнула дівчина.
— Ну, і чого ти вчора так раненько вляглася? — торохтіла Еріса. — От і пропустила все, як звичайно. А він же ж спочатку всіх підряд запрошував, аж поки до мене черга не дійшла. Може, і тобі пощастило би нарешті з хлопцем потанцювати!
— Еріса, — знов зітхнула Магда, — не люблю я танцювати і не дуже вмію, ти ж знаєш.
— То й не навчишся ніколи, якщо будеш вдома сидіти!
Магда дійсно вчора звалилася спати ще до заходу сонця, бо дуже втомилася в дорозі. Доїжджати довелося з пересадками, та ще й з непідйомною валізою. Батько цього разу грошей дав обмаль, але наказав взяти продукти, щоб протриматися до стипендії. А ще ж одяг та книжки...
Еріса тим часом швиденько роздяглася. Одяг покидала на підлогу, хоча знала, що Магду це дратує, і вляглася у ліжко. Натягнула ковдру до підборіддя, але знов скинула її й обернулася до сусідки. Враження не давали їй спокійно влежати — дуже кортіло поділитися щастям.
— Такий вихований, гарний, добре вбраний! Провів мене аж до нашої кімнати, ще й руку поцілував.
— Як до кімнати?! Чого це ти його впустила? — скрикнула Магда. — Ми ж домовилися не запрошувати сторонніх!
— А він зовсім не сторонній, — хитро глянула Еріса, — а навпаки навіть — наш сусід. Його спальня в кінці коридору. Ах, Магдусечко, який хлопець! Я, здається, закохалася.
— Спи, дурненька, — поблажливо промовила Магда. — Скоріш за все, твій принц дефективний.
— Чого це він дефективний? — підскочила Еріса. — З якого такого дива?
— А дивись-но: із столиці в наші нетрі так просто не їдуть. Він, мабуть, чимось завинив — от його і вислали, а може, вчився погано. Хоча останнє малоймовірно — ректор не дозволив би неуку жити в нашому крилі.
— От вмієш же ти все зіпсувати, — буркнула подруга у відповідь, та, вочевидь, засмутилася не сильно, бо вже за хвилину Магда почула її сонне сопіння. Сама ж дівчина із задоволенням потягнулася, начепила окуляри й зрозуміла, що остаточно прокинулася. Можна було починати новий день — останній вільний день перед початком навчального року.
***
Магді Брайс, студентці шостого курсу Академії немагічної медицини, було майже двадцять два роки. Вона була наймолодшою на своєму курсі, але всі п’ять років вважалася однією з найсильніших. Загалом, їх було шестеро таких, студентів, що мали однаковий — найвищий — рейтинг: на шостому курсі четверо, і на п’ятому двоє. Усі вони жили тут, в елітному гуртожитку для аспірантів. Кращим студентам було відведено ціле крило невеликого флігелю — чотири спальні, вітальня і кухня. Три спальні були зайняті — жили студенти по двоє, остання ж донині залишалася вільною. Протилежне крило будиночку займали четверо аспірантів.
З чоловічих кімнат долинало завзяте хропіння. Вочевидь, хлопці вчора не лише добре потанцювали, але й відзначили закінчення канікул. Подібне з ними деколи траплялося. Та нічого — сьогодні відпочинуть, а завтра знов будуть наймудрішими на курсі.
А от зі спальні в кінці коридору не було чути ані звуку — так, наче там нікого не було. Може, Еріса помилилася і там дійсно нікого нема?
Затримуватися біля чужих дверей Магда не стала, а швиденько пройшла на кухню. Вчора, в дорозі, їй не вдалося пообідати, а вечерю вона проспала, тож тепер якнайшвидше хотіла приготувати собі щось поїсти.
Дістала з комори валізу, приготовану мачухою, відкрила і жалібно зітхнула, роздивляючись, що ж їй там з собою зібрали.
На продукти цього разу рідня теж поскупилася: картопля, цибуля, трішки сала в паперовій обгортці, невелика голівка сиру та коровай у старому рушнику — от і все, що знайшлося під кришкою.
І як на цьому дотягнути до стипендії?
Магда знов важко зітхнула, вийняла з шафи сковорідку й почала чистити картоплю. Що буде завтра — невідомо, а от зараз неодмінно треба підкріпитися.
***
Ельг-Таїр ен’Дорей через силу намагався приспати себе, але сон тікав, бо дуже хотілося їсти. Хіба ж хто знав, що у цій забутій Милосердним академії ніякої їжі знайти в принципі неможливо? Та і в усьому чудовому місті, де вона розташована, також!
Вчора Таїр не знайшов там жодного ресторану. Ба більше — не зустрів жодної людини, яку можна було б розпитати про хоч якийсь заклад харчування. Місто виглядало мертвим — у дворах навіть собаки не гавкали.
Надзвичайно розлючений, він повернувся в академію, де йому припало жити наступний місяць, але й тут не знайшов нічого, що нагадувало б їдальню.
Ти ба — танцмайданчик є, а черствого пиріжка ніде не купиш!
Ні, заснути точно не вдасться — судоми в животі не дадуть, тим більше з кухні пахне так, що слиною захлинутися можна.
Ніколи раніше Таїрові не доводилося страждати від голоду. У нього навіть звичайної потреби в їжі ніколи не виникало. Їхній родинний кухар мало з шкіри не ліз щодня, щоби пробудити у хазяйського синочка хоч якийсь апетит. Ось тому, збираючись у відрядження в містечко Гірський Страж, і не подумав Ельг-Таїр ен’Дорей, аристократ у бозна-якому поколінні, що на новому місці йому знадобиться харчування.
Таїр одягнув свіжу сорочку, пов’язав краватку й вирушив на кухню.
Коло плити хазяйнувала невисока чорнява дівчина в селянському вбранні і яскравому клітчастому фартусі. Вона перегортала щось на сковорідці і співала.
— Шановна раті, — шанобливо звернувся до неї Таїр, — чи не продасте ви мені трошки цієї чудової їжі?
Дівчина швидко обернулася, окинула його оком від маківки до кінців черевиків — неначе громовицею оперіщила через скельця своїх окулярів — і скрикнула: