Розділ 1. Нудний, передбачуваний, беззубий

Мія

О пів на першу ночі я дочитала «Тіні минулого». І закрила книжку з таким гуркотом, що Лілі за стіною постукала:

— Мія! Ти там когось убила?

— Ще ні!

— Ну то тихіше вбивай. У мене о дев'ятій Чосер.

Я не відповіла. Я сиділа на ліжку, по-турецьки, в піжамі з пінгвінами, яку мама надіслала на перше Різдво в Оксфорді «щоб тобі не було холодно в тих ваших кам'яних коробках». На колінах лежала книжка. Чотириста двадцять сторінок. Тверда обкладинка. Срібний місяць, чорний ворон, дівчина в плащі стоїть спиною до читача й дивиться на замок. Ну звісно, спиною. Вони завжди стоять спиною.

Четвертий тиждень «Тіні минулого» висіли першими в списку бестселерів. Їх читали всі. Дівчата в автобусі. Мої одногрупниці. Продавчиня в «Блеквеллс», яка сказала «о, ви будете в захваті» таким голосом, яким кажуть «о, ви будете вагітні». Навіть моя мама у Віндзорі, яка взагалі читає тільки рецепти й некрологи, написала мені: «Доню, ти читала про ворона? Там такий хлопець!»

Хлопець там справді був. Хлопця звали Каел. У Каела були сірі очі, темне минуле і звичка «стискати щелепи», коли він хвилювався. За чотириста двадцять сторінок він стиснув щелепи сорок сім разів.

Я рахувала.

Я завжди рахую.

* * *

Блог я веду третій рік. Ніхто з моїх знайомих не знає, що це я. Ну, крім Лілі. Лілі знає, бо одного разу зайшла до мене без стуку саме тоді, коли я в навушниках вголос начитувала відгук на нову Саллі Руні. Лілі тоді сіла на підлогу й сказала: «Ти BookVibe. Боже. Я ж на тебе підписана». А потім узяла з мене клятву, що я ніколи не розгромлю нічого, що любить вона.

Поки що я тримаю слово. Але Лілі любить переважно книжки про котів і старих людей. Їх важко розгромити.

BookVibe — це я. Сто тридцять вісім тисяч підписників в інстаграмі. Сорок одна тисяча у Твіттері. Рецензії, після яких видавництва іноді пишуть мені в директ. Іноді з подякою. Іноді з погрозами юристом.

Я ніколи не показую обличчя. Ніколи не пишу, де вчуся. На фото тільки книжки, чашка й мої руки. Руки, до речі, в мене гарні. Це єдине, що я про себе знаю напевно.

А ще в мене є правило. Одне.

Погана книжка — це злочин проти читача. Читач віддав за неї гроші. Читач віддав їй вечори. Читач повірив обкладинці. А йому підсунули сорок сім стиснутих щелеп.

Я поставила ноутбук на коліна. Відкрила новий документ.

Написала заголовок.

І видалила.

Написала інший. Видалила.

Потім подумала про продавчиню в «Блеквеллс». Про маму й «такого хлопця». Про те, що за цю книжку я віддала двадцять два фунти і три вечори, які могла б віддати Вірджинії Вулф. І написала.

* * *

«Тіні минулого» Р. Л. Вейна: нудний, передбачуваний, беззубий

Я дуже хотіла полюбити цю книжку. Чесно. Вона обіцяла мені темне фентезі, гостру романтику і героя з минулим. Я отримала героя з минулим. Більше нічого.

Почнімо з хорошого. Обкладинка гарна.

Тепер про решту.

Героїня, Еліра, — сирота з даром, про який вона не знає. Це сюрприз для неї. Для читача — ні, бо ми читали цю книжку сто разів, просто з іншими іменами. Каел — темний принц, який усе життя ховає біль і стискає щелепи. Сорок сім разів. Я рахувала. Якщо у вас болить щелепа, Каеле, — сходіть до стоматолога.

Сюжет рухається так, ніби його везе стомлений кінь. Ви знаєте, що буде на сторінці сто. Ви знаєте, що буде на двохсотій. На трьохсотій ви вже знаєте, що буде на чотирьохсотій, і починаєте молитися, щоб автор вас здивував. Не здивує.

Але найгірше не це. Найгірше, що книжка — беззуба. У ній немає жодної справжньої емоції. Герої страждають, як манекени у вітрині. Красиво, симетрично й без крові. Здається, автор так боїться показати щось живе, що загорнув кожне почуття в оксамит і перев'язав стрічечкою.

Р. Л. Вейне, я не знаю, хто ви. Але я знаю, що ви вмієте писати речення. Наступного разу напишіть хоч одне, від якого вам самому буде страшно.

Оцінка: 2 з 5. Дві зірки — за обкладинку й за ворона. Ворон — найживіший персонаж книжки.

* * *

Я перечитала. Тричі. Виправила кому. Прибрала одне «дуже». Замінила «манекени» на «манекени у вітрині», бо так смішніше.

Подумала, чи не занадто.

Вирішила, що ні.

Натиснула «опублікувати» о першій двадцять. Скопіювала посилання в Твіттер. Позначила автора — @RLVane, сорок дві тисячі підписників, аватарка з вороном, жодного фото, жодного справжнього імені. Ще один анонім. Ну хоч у чомусь ми рівні.

Закрила ноутбук.

Вимкнула світло.

І ще годину лежала в темряві й думала, чи не занадто.

Я завжди так. Пишу, як вбиваю. А потім лежу й думаю, чи не забагато крові.

* * *

Прокинулась я від того, що Лілі сиділа в мене на ногах.

Буквально. Сиділа на ковдрі, на моїх ногах, у своєму жовтому дощовику, з мокрим волоссям і телефоном у руці. І дивилась на мене так, як дивляться на людину, яка вчора ввечері підпалила будинок і ще не знає про це.

— Котра година? — спитала я.

— Дев'ята п'ятдесят.

— А Чосер?

— Чосер почекає. Мія. — Вона розвернула до мене телефон. — Ти бачила?

— Бачила що?

— Він тобі відповів.

Я сіла. Ковдра впала. Пінгвіни на піжамі подивились на Лілі з тим самим виразом, що й я.

— Хто?

— Р. Л. Вейн. Він. Тобі. Відповів.

Я вихопила телефон.

Під моїм постом у Твіттері, під посиланням на рецензію, між трьомастами сердечками й двомастами коментарями на кшталт «нарешті хтось сказав!» і «ти просто не зрозуміла Каела!!!», висів один коментар від акаунта з вороном.

@RLVane: Дякую за відгук. Наступного разу обов'язково додам більше вибухів і драконів, щоб вам було цікавіше.