розділ 2.7.

   Наступний візит був до його батьків.

   Візит цілої делегації – представник поліції та представники відділу у справах сім’ї місцевої громади.

   Це сталося через  півроку потому, як заявився дільничний. Тимура не було вдома, коли вони прийшли, але він знав, що його чекають, Сергій Степанович попередив.

     Тимур не поспішав. Спокійно вирішив всі свої справи, які запланував і повернувся додому. Батьків вже годину діставали запитаннями візитери.

    Хлопець пройшов у загальну кімнату, де всі зібралися і став серед неї.

   ­- Нарешті з’явився , - мовила начальниця відділу у справах сім’ї, огрядна жінка з вибіленим волоссям.

    Тимур повільно окинув усіх присутніх важким поглядом і зупинився на мамі. Та плакала, комісія налякала її позбавленням батьківських прав. Тато ледь нахилив голову і дивився собі під ноги.

  - Скажи, Тимуре, де ти був? – запитала білявка.

  Тимур проігнорував її запитання і не відводив погляду від матері.

   Від тиші, що затягнулася усім стало незручно. Усім, крім хлопця.

  - Тобі поставили запитання, хлопче, - мовив інспектор у званні майора поліції.

  Тимур стояв незворушно. Його погляд ледь затуманився, наче він дивився у себе і щось для себе вирішував.

   Майор встав і поклав руку на плече хлопця.

  - Ти чуєш, до тебе звертаються?

  У кімнаті стало холодніше.

  Батьки завмерли, вони вже знали, що це означає і боялися цього.

  Інспектор відсмикнув руку, неначе обпікся. Колись у дитинстві, вони з друзями ловили раків. Ходили у річці і наосліп засовували руки в нори під водою. Одного разу він ухопив замість рака щось слизьке, холодне і прутке. Він страшено перелякався тоді і відразу висмикнув руку. Зараз відчуття було дуже схожим.

   Тимур повільно повернувся і подивився на жінок.

    - Я даю вам змогу вшитися звідси, - сказав він.

    Жінки подивилася одна на одну. Білявка видала короткий смішок.

    - Синку, ти не зрозумів, - мовила вона. – Ми прийшли щоб….

   - Мені байдуже навіщо ви прийшли, - перебив її Тимур. – Скористуйтеся можливістю і йдіть собі. Вам так буде краще.

   Поліцейський сіпнувся було до хлопця, але завмер від його погляду. Друга співробітниця, молода, чорнява і гарна жінка, зойкнула. Вона побачила як змінилися очі у Тимура, вони потемнішали, стали геть чорними. Інспектор завмер на місці і зрозумів, що не може ні ворухнутися, ні щось вимовити.

    Тимур знову перевів очі на жінок. Ті втулилися у свої крісла.

    - Шкода, що Христю не взяв із собою. Жінок у неї ще не було.

    - Яка….Христя?...- прошепотіла чорнява.

    - Ваша найкраща подруга в майбутньому , - відповів Тимур. – Ма, па, йдіть, будь ласка,  у свою кімнату.

   Батьки завмерли , не знали , як їм вчинити правильно.

   - Йдіть, - повторив Тимур і вони скорилися. Не могли не скоритися.

   Скоро зі своєї кімнати вони почули крик жінок.

   - Що відбувається? – Аліна знову плакала. – Владе, мені страшно…

    Чоловік мовчав. Він не знав, що відбувається і йому нічого було відповісти. Їхній син повністю вийшов із під їхнього контролю, тепер навпаки, він повністю контролював їх.  Жив сам по собі. Оточив себе якимись незрозумілими людьми. Спілкування уникав… І він ставав страшним, дійсно страшним. Владислав боявся, як і його дружина. Раціональний розум чоловіка хотів відкинути містичні складові подій, що відбувалися останнім часом, але факти було неможливо відкинути. Тимур змінювався, Владу іноді здавалося, що це вже не їхня дитина. Це вже була зовсім інша людина (ЧИ ЛЮДИНА?), холодна, надзвичайно  спокійна і надзвичайно сильна.  

   Та ще й той клятий блокнот… Саме  з його появою син почав змінюватися. Декілька місяців тому Владислав зайшов до Тимура вночі і хотів забрати блокнот. Він подивися чи спить Тимур і підійшов у темряві до столу, де  блокнот лежав. Але, як тільки він потягнув до нього руку, відразу почув тихий шурхіт позаду. Коли розвернувся, то побачив, що син стоїть позаду і йому здалося, що очі в нього ледь світяться.

    - Ніколи не чіпай його, - мовив Тимур тихо, але в його голосі відчувалася загроза. – Я не хочу вам зашкодити… У вас буде все, що ви забажаєте, але …      Н І К О Л И …  Н Е  Л І З Ь Т Е …   Д О   М О Є Ї   К Н И Г И…

   Він чомусь називав блокнот книгою. Саме тоді Владислав зрозумів, що боїться власного сина.

   Крики швидко затихли. Тимур не Христя, йому ніколи було гратися. Почувся його спокійний монотонний голос, та що він говорив, розібрати було неможливо. Після цього почулися голоси візитерів, вони щось швидко говорили, перебиваючи один одного. Одна жінка торочила істерично високим голосом, інша час від часу схлипувала.

    Потім вхідні двері грюкнули і настала тиша.

    Тимур підійшов до напіввідчинених дверей кімнати.