Роздоріжжя

2.5.

Настала тиша. Довга-довга тиша. Свідомість плавала десь на самому краю. Генадій боявся відкрити очі, його лякало те, що він може побачити, боявся прислухатися, бо що, як він знову почує оте : «Дрюм-дрюм». Страх щось дізнатися боровся зі страхом невідомості, і той, і інший зводив з розуму.

Врешті він пересилив себе і розтулив повіки. Ледь-ледь, щоб швидко зімкнути їх, якщо побачить щось страшне. Наче це рятувало його хоч від чогось.

Та нічого страшного не виявилося. І… Геша відразу заспокоївся. Насправді він завжди вмів себе контролювати.

В кімнаті, де він знаходився не було нічого незвичайного, якщо не враховувати те, що серед ночі, в закинутому будинку, перед ним на стільці сидів підліток. Звичайний підліток, який схилився до Генадія, сперся ліктями в коліна і спокійнісенько його розглядав. Геша повів очима і окинув кімнату. Запилене приміщення, в якому, скоріше за все, давно вже ніхто не жив, стіл, стільці, старе ліжко в кутку. На ліжку лежала лялька. Звичайно, що ж їй ще робити, якщо не лежати. Генадій впевнився, що йому все привиділося. Від того, що йому привиділося було страшно, але від думки, що йому це НЕ привиділося і все було насправді, було ще страшніше. Він перевів очі на хлопця.

Той не ворухнувся, все так же сидів нахилений, спираючись на коліна.

- Хто ти? – Геша хотів щоб його голос звучав впевнено, але вийшло тихо, хрипле і трохи налякано.

Хлопець не відповів.

- Ти хто такий? – вже голосніше запитав Геша.

Хлопець ще помовчав, не зводячи погляду.

- Ви мені завадили, - врешті відповів він. – І це було вашою величезною помилкою. Можливо, найбільшою в житті. Та не переймайся, ми все виправимо. Відтепер ви будете допомагати мені. А якщо точніше, то будете робити все, що я вам скажу.

Генадій спробував розсміятися та вийшло так само, як і з впевненістю в голосі коли він задавав запитання.

- Слухай, хлопче…- мовив він.

- Заткнися. Ви будете належати мені повністю, - перебив його хлопець. – Інакше ваше життя значно ускладниться. Можливо настільки, що ти не забажаєш його продовжувати.

Гена спробував підійнятися.

- Сиди, - мовив хлопець. – Я не дозволяв тобі вставати.

- Та пішов ти…, - Геша заборсався на підлозі, намагаючись знайти точку опори.

Хлопець відкинувся на спинку стільця.

- Шкода, - мовив він. – Шкода, що ти не розумієш з першого разу.

Він ледь повернув голову в бік ліжка і погукав:

- Христя !

Лялька відразу скочила на ноги.

У Геші волосся стало дибки.

Невже те все було таки насправді.

- Здається він боїться павуків, - підліток не зводив очі з Геші. Той почав заперечно хитати головою.

- Ні , - ледь видавив із себе.

- Пограйся з ним ще, - мовив хлопець, не звертаючи уваги на Гешині слова.

- Так, - заверещала лялька, зіскочивши на підлогу. – Будемо гратися…Будемо гратися….

Хлопець знову схилився до Геші і зараз той зрозумів, що парубок був зовсім не звичайний. Зрозумів по погляду. По порожнечі в ньому.

- Вони такі огидні, правда? – тихо запитав підліток. - Бува стоїш собі, нічого не підозрюєш і раптом відчуваєш, щось повзе тобі по шиї і ти розумієш - це павук…

У Геші мороз побіг по шиї, він відчув, наче по ній справді щось повзе. Він страшено боявся павуків.

Один кутик рота підлітка викривився. Мабуть то була посмішка.

- Вимушений тебе залишити, - хлопець підійнявся зі стільця. –поговоримо потім. Раджу наступного разу думати, що говориш мені у відповідь.

І пішов на вихід із кімнати.

- Грайся, Христя…- кинув він у дверях.

Лялька зареготала.

Генадій заплакав.

***

Потім він лежав на підлозі і вже ні на що не звертав уваги. Лежав на боку, лобом уперся у дерев’яні дошки, дивився перед собою, пустим поглядом, що нічого не бачить і пускав слину. Лялька – Христя тупала іграшковою ногою : «Ти будеш гратися чи ні?», кричала вона.

Геша ніяк не реагував. Він був зломлений. Повністю. Воля покинула його. Він не зміг би прийняти зараз ні найменшого рішення. Навіть в туалет не зміг би сходити самостійно, під ним розпливлася калюжа сечі.

Лялька заскочила йому на голову. Той тільки прикрив очі.

- Досить, - в кімнату зайшов підліток. – залиш його. Я бачу ти добре попрацювала.

- Я хочу гратися , - заверещала лялька.

- Йди геть.

Христя ображено відійшла на крок.

Хлопець присів біля Генадія, який ніяк не відреагував.

- Навіть перестаралася трохи, - мовив хлопець. – Ей, ти мене чуєш? – клацнув декілька разів пальцями біля обличчя Геші.

Той ні ворухнувся.

Хлопець поклав долоню йому на голову. Генадій заплющив очі.

- Підіймайся.

Ніякої реакції.

- Давай, давай, давай, - підбадьорив Тимур. – Ти можеш, я знаю.