2.4.

       Місяця не було видно на небі, але ніч була світлою. Втім, як тільки зайшли в сіни Геша увімкнув ліхтар.

       – А як побачить хто? – запитав Смольний.

       – Не побачать, тут вікна малі, – відмахнувся Геша.

      Тоді й Смольний підсвітив телефоном.

      – Тут може хтось бути? Я наче велосипед бачив,  стоїть під стінкою коло хати.

      – Ну й чудово, – мовив Геша. – Ще й велік прихопимо з собою. Кинемо на цеглу зверху на причепі, як від’їжджати будемо

       – Але ж він чийсь є. Хтось тут був, чи є і зараз неподалік… – не заспокоювався Смольний.

       – Не нуди, – Геша відкрив наступні двері, ступив до кімнати.

       Освітили малу кімнату. Світло ліхтаря висмикнуло  із темряви куток груби, ковзнуло по запиленій підлозі.

        Ворюжки пішли далі і ступили до великої кімнати.

        Геша повів ліхтарем і закляк…

        Його на мить паралізувало від страху після того, що побачив. А Смольний заверещав, як перелякане в смерть  дівчисько.

        Посеред кімнати, біля столу, стояв чоловік. Підліток. Стояв і дивися на них  червоними очима. Чи то світло ліхтаря так відбивало ? Не важливо, але очі в нього світилися неприроднім кольором. Обличчя біліше за його білу футболку, наче шкіра була прозорою. Навколо очей розпливлися темні, майже чорні кола.

        Смольний випустив в окрику повітря, сапнув ротом і перелякано заохкав: «Ох…Ох…Ох…». Відступив на декілька кроків, оступився і з черговим окриком впав на м’яке місце.

       Хлопець перевів червоні очі на нього. Повільно повернув на Гешу, який так і стояв, мов дерев’яний, потім  чи то усміхнувся, чи то оскалився. Вузькі, чорні губи розпливлися по блідому обличчі у вузькі смужки, оголяючи зуби.

       Від цієї посмішки Смольного затрусило на підлозі, а Гена відчув, що трохи бризнув в труси. Ноги затрусилися, але верхньою частиною тіла він так і не міг поворушити.

       Хлопець ледь підійняв руки долонями вверх ( … тримаючи в долонях кінці світів…) і смикнув на себе.

       Світло ліхтаря згасло, а разом  з ним і свідомість в обох невдалих злодіїв.

****

«Дрюм-дрюм..»

– Що це?  – з’явилася далека-далека думка.

 «Дрюм-дрюм… Дрюм-дрюм…»

 Геша намагався розплющити очі, але їх, як воском склеїли.

 Хто це балакає?

 Звідки голос?

 «Дрюм-дрюм…» і далі переливчастий сміх. Дитячий? Ні. Високий, дзвінкий, але не дитячий…Інший…

   Йому врешті вдалося розліпити повіки. Він сидів на підлозі, притулився до стінки спиною…

   Де він?

   «Дрюм-дрюм»…

  Що це за фігня?

   «Дрюм-дрюм…прокидайся, ледащо…я тобі покажу дещо…», - знову писклявий, переливчастий сміх.

    Геша сфокусував погляд перед собою.

    Що за чортівня? Перед ним стояла…лялька? Так, лялька-мотанка. А хто ж говорить?

     – Прокидайся-прокидайся, я хочу гратися.

     «Це відьмина хата…Я ж казав, не треба сюди йти», -  голос Смольного. Звідки? А де він сам?

    Геша оглянувся навколо.

    І згадав, що з ними трапилось…Закинута хата за містечком… Хлопець з червоними очима серед чорних плям…

    Зараз в кімнаті, залитій тьмяним, сірим світлом, не було ні хлопця, ні Смольного. І меблів також не було. Тільки Геша, спиною до стінки на брудній підлозі,  і лялька-мотанка перед ним. Він спробував здійнятися, але не зміг. Руки не слухалися і висіли мотузками,  кисті лежали на підлозі. А ноги…Ноги…

   –  Будемо гратися…Будемо гратися…– перелив сміху.

   Голос йшов від ляльки. Геша підняв очі на неї… і вона ступнула до нього й задрала голову вдивляючись йому в обличчя.

   Чим?

   В неї ж очей нема.

   Волосся заворушилося на потилиці в Генадія.

   – Дрюм-дрюм…Будемо гратися, будемо гратися…

   Лялька засміялася, розвернулася і відбігла до протилежної стінки.  Чим вона бігала, Геша не бачив, на ляльці була  довга іграшкова сукня, але щось там під сукнею цокотіло по підлозі… як що?...як кігті у щурів.

   Геша застогнав. Він ненавидів щурів. Ненавидів і боявся. Одна згадка про них викликала огиду. І цей звук…Жахливо. Всього пересмикнуло.

    Лялька засміялася і знову підбігла до нього…Дрюм-дрюм…

    – Е-е-е…е…– Геша намагався, щось сказати, але язик не слухався, як у п’яного. – С-с-с-с-ц-ц-о с-с-е т-таке? – ледь видавив він із себе, намагаючись сказати «Що це таке». По підборідді потік струмочок слини.

    Лялька аж підскочила на місці від задоволення.