2.2.

    – Я прослідкував, куди він зникає, де час проводить, – мовив Влад своїй дружині, коли Тимура не було вдома.

    – Де? – насторожилась Аліна.

    Витерла руки, вона як раз мила посуд, і сіла за стіл навпроти чоловіка.

    – Хата є на відшибі тут у нас. Це якщо виїхати до річки і по дорозі в самий край.

     – Поганьші, чи що?

     – Та мабуть. Не знаю чия вона там. Стоїть зараз закинута, двір бур’янами  заростає…

     – Точно, Поганьші…І що ?

     – Тимур там зависає. Приїздить на велосипеді і сидить потім в хаті..

     – О, Господи.

     –  Так. Я побачив що він зайшов туди, чекав хвилин двадцять, але він не виходив. Тоді я підкрався непомітно і заглянув у вікно…

     Влад помовчав. Аліна зблідла на обличчя.

     – Він сидів всередині на розламаному стільці і тупився у свій клятий блокнот…

     Аліна нервово почала перебирати край скатертини.

      – Боже, що ж нам робити, Владе?

      – Не знаю. Розмовляти він не хоче. Про сяке-таке говорить, а як тільки копнеш глибше, відразу замовкає. Або ж дивитися зовсім зверхньо починає, неприємне таке відчуття, коли на тебе так твій власний син дивиться…

      – Думаєш я цього не розумію? Я боюся його, Владе. Як би ти знав, що в мене всередині відбувається? Я люблю його понад усе на світі, але я його боюся, розумієш?

      – Розумію, – чоловік відсунув від себе тарілку з картоплею, щось не лізло в горлянку. – В нас є випити що-небудь?

      – Не знаю. Я ж більше алкоголю не тримаю в хаті.

      Владислав встав із-за столу, пішов в іншу кімнату, пошарудів по полицям, які вважалися його полицями, повернувся з пляшкою горілки.

      – Налий трохи, завтра вихідний, хочеться розслабитися.

     Дружина дістала чарку, поставила на стіл, наповнила для нього. Іншим разом вона може і побубоніла для годиться, але зараз ладна була на все, бо знову хотіла завести стару розмову.

     Влад випив, знову підсунув до себе тарілку, закусив.

     – Чого його несе у відьмину хату? – почала Аліна.

    Влад скривився. Знову про відьом? Казки.

     – Може він  в секту яку вступив? – продовжила жінка.

     – Та яку секту? – відповів він. – Якби в нас тут сектанти які завелись уже б все Роздоріжне на вухах стояло.

     Аліна помовчала, дивлячись на нервові долоні.

     – Ну все одно, треба ж щось робити. Може все таки до ворожки його повеземо. Давай спробуємо, іншим же допомагала. І ляк відкачує. І від паління в неї кодувалися. І підказує, як зурочили, хто зробив це і як зняти. Може й нам підкаже що?

     – Може й відвеземо, – сказав Владислав. Він згадав, як дивився на сина через вікно у закинутій хатині і йому було не по собі.

       – Справді? – Аліна підлила ще чарку.

       – Тільки, як ми йому про це скажемо? «Синок, ми вважаємо, що ти ку-ку, поїхали до ворожки», так?

       - Ні…

       - А як?

       Дружина мовчала. Владислав випив ще, пожував.

       – Нехай. Спробуємо поговорити. Подивимось, як воно буде.

       Дружина потяглася до пляшки.

       – Досить, – зупинив її чоловік. – Краще ввечері ще вип’ю. Після розмови.

Втім, розмова пройшла напрочуд гладко і спокійно.

Тимур повернувся додому під вечір, загнав велосипеда у гараж, зайшов до хати.

   – Їсти будеш? – запитала мати.

   – Буду, – хлопець помив руки і сів за стіл.

   Їв він, як і завжди зараз, зосереджено, не зводячи очей з однієї крапки.

   Коли доїв, за стіл сів батько, поруч мати.

   – Тимур, – сказав Влад. – Ми з мамою хотіли з тобою поговорити.

   – Слухаю вас.

   Батьки переглянулися.

   – Нас трохи непокоїть твоя поведінка…– продовжив батько.

   – А що з моєю поведінкою?

   – Ти відсторонився останнім часом, пропадаєш казна де…

   – Я не зовсім розумію. Раніше вам не подобалось, що я з книжками у кімнаті в себе сиджу. Зараз вам не подобається, що я гуляти ходжу на свіжому повітрі, поки літо і тепло на дворі…

   – Де ти знаходишся, коли не вдома цілими днями? – задав батько прямого питання.

   Тимур не відповів.

   – Я знаю де, – повів далі батько. – Бачив, як ти їздив в закинуту хату.

   Тимур кинув швидкий погляд із під лоба.

   – В цьому нема нічого дивного, мене в твоєму віці також тягнуло на всілякі там розвалини і закинуті приміщення, але ми лазили по них гуртом, а не поодинці… І, крім цього, за тобою помічаються останнім часом якісь….дивні речі… Коротше, ми хотіли б, що б ти з’їздив з нами в одне місце.