2.1.

    В той будинок Тимур потрапив зовсім випадково. Катався на велосипеді і потрапив під дощ.

    Стояла похмурна погода, та кого це зупиняло в тринадцять років? Тимур заїхав на край містечка понад річкою коли почало накрапати, а коли під’їхав до останньої хати, линуло, як із відра. Хлопець сховався під деревом, що розкинулося неподалік від вхідної хвіртки у двір.

     Дощ лив такий, що пробивав листя, дерево захищало мало, та ще й гроза почалася.

    Двері хатини відчинилися, із-за них виглянула літня жінка.

    ­ – Хлопчику, ховайся в хату, - гукнула вона.

     – Та нічого, я тут перечекаю…

     По небу розкотився грім.

     – Ховайся, кажу тобі. Мокрий весь, та ще й грім.

     Тимур засумнівався. Був би він сам по собі, то нічого, перечекав би. Але в рюкзаку, як завжди, лежала Книга…. Вона турбувала його більше, ніж те, що може намокнути смартфон.

     – Ну ж бо, – гукнула жінка.

     Тимур покинув велосипед біля паркану, все одно той вже намочився, нічого йому більше не станеться, підбіг до хати і заскочив у великі сіни.

    ­– Ти диви, мокрий наскрізь. Рушника винести обтертися?

    – Ні. Не треба.

    – Сідай он на стілець. Ноги на килимок став, він теплий, роззуйся тільки…

    Тимко скинув кросівки і всівся на стілець. Справді, коли ноги на теплому, домашньому килимку, так набагато зручніше.

    – Тебе як звати? – запитала жінка.

    – Тимур, - відповів хлопець.

     – А мене Марія Єпіфанівна.

    Тимко мало спілкувався з підлітками, тому лякалок  про відьму  Поган Марію Єпіфанівну і про її історію нічого не чув. Через це не звернув ніякої уваги на її ім’я і  тільки хитнув головою.

    - Дуже приємно.

    - Приємно, приємно, - засміялася та. - Чаю зробити тобі?

    - Ні, дякую.

    - Ну як знаєш. А як ти мене побачив?

    – В смислє? – не зрозумів хлопець.

     Вона розсміялася. Весело, дзвінко, як геть молода дівчина.

    – Не звертай уваги…Побачив, то й побачив…Посидь тоді трохи, а я поки що курчат погодую.

    В сінях було просторо і прибрано, тільки в кутку була дерев’яна невисока огорожа, біля якої стояло відро з зерном, чи то з пшеницею, чи з ячменем, на якому лежав кухоль.

     - Тут маю курчат малих тримати, бо сарай вже геть покосився…- сказала жінка і відчинила огорожку.

     Тимур побачив курчат. Тушки підрощених пташенят хаотично валялися всередині огорожі. Які на спині, які на боку -  задубілі лапки зі скрученими кігтястими пальцями стирчали  в боки  і до гори.

     Жінки зачерпнула зерна з відра, ступила всередину огорожі і посипала зверху тушки:

     - Ціп, ціп, ціп…

     Тимко, той Тимко, що був раніше, страшено перелякався, тіло захололо, серце заколотилося в грудях.

    Тимур, такий Тимур, як став зараз, спостерігав за дійством з холодним інтересом.

     – Ціп, ціп….

     Жінка обернулася і подивилася на хлопця із хитрим прищуром.

     – О, так ти, хлопчику не простий ?…

     Вона кинула кухоль у відро і ступила до нього.

     Підійшла ближче. Тимко втиснувся спиною в стілець.

     – Хто ж ти такий?

     Підійшла ще ближче і раптом завмерла, очі округлились.

     – О-о, - тільки й видавила із себе і відступила на крок. Склала руки на грудях під шиєю. Очі продовжували і продовжували збільшуватись, набрали вже геть нереальної, неправдоподібної форми на обличчі. На них стало видно зіниці у вигляді неправильних трикутників, в яких тупі кути дивилися по сторонам, а гострі до гори і до низу.

     – Випусти мене, - спочатку тихо мовила з благальною інтонацією. – Випусти мене…- гучніше.- ВИПУСТИ МЕНЕ, ВИПУСТИ…

     Кинулась до хлопця.

     – ВИПУСТИ МЕНЕ, ВИПУСТИ МЕНЕ ЗВІДСИ… – вже перейшло в істеричний крик.

     Голова зателіпалася над плечами так швидко, що волосся яке вибилося і злетіло навколо голови не встигало влягтися і висіло хмарою.

      Тимур зіскочив на ноги.

       – Йти геть, – вигукнув він .

       – НІ….ВИПУСТИ МЕНЕ ЗВІДСИ… ВІДПУСТИ…

       – Згинь, – закричав Тимур.

       – НІ…НІ…НІ… Навіщо ти прийшов? Випусти мене.

       – Згинь, - власно вигукнув Тимур.

       – А-а-а-а-а….

       Голова замерехтіла, а потім вибухнула сірим маревом, тіло стало прозорим. Тьмяно…тьмяно… просвітліло….зникло зовсім. Тільки хмаринка ще висіла на місці розпатланого волосся, потім зникла і вона. А разом з тим і все, що було всередині хати.