Розділ 2

   Про незнайомця в Роздоріжному швидко забули. Він майже ні з ким не спілкувався і ніде не з’являвся після того, як оформив право власності на позаміський будинок.

    Тільки в Тимура він не виходив з голови і щоразу, коли він проходив по парку, сподівався побачити його на тому місці де вони вперше і єдиного разу зустрілися. Та того не було.

      Іспити Тимко поздавав на відмінно, але не придавав цьому значення. Думки крутилися навколо зовсім інших речей, не пов’язаних зі школою.

      Щонайменше чотири рази на тиждень він ходив на спортивний майданчик і виконував вправи, які йому показали старші хлопці. Дні він розділив на «турнічний» і «брусовий», як сам їх  називав, один день освоював одне спортивне знаряддя, іншого – друге. Спочатку виходило не дуже, з’являлися думки покинути це діло, та щоразу, коли з’являлися такі пориви, він шепотів собі, як мантру «…і за моєю власною волею…». Через дві неділі знаряддя піддалося, вправи стало робити легше, а через три неділі ще й з задоволенням. Тіло юнака, яке природньо формувалося саме по собі, наливалося силою.

     З ровесникам він припинив спілкуватися взагалі, навіть Валєрка почав його обходити подалі.

    В сім’ї встановилося крихке перемир’я.

    Плани на канікули були невизначеними. Батьки нічого не говорили про це, Тимко задумувався чи не почати йому самому розмову, щоб поїхати в село. Насправді йому не хотілося їхати до дідуся з бабусею, йому хотілося знайти спокійне місце де він може проводити час на одинці із Книгою і його ніхто не буде відволікати. Йому кортіло читати її далі,  а наразі, нічого крім перших рядків йому так і не відкрилося. Втім, з поїздкою в село він вирішив трохи почекати. Йому здавалося, що як тільки він залишить батьків, їхнє перемир’я скінчиться і знову розпочнуться сварки.

    Мама тимчасово влаштувалася на роботу касиром в супермаркеті, працювала два через два дні. Одного разу до них знову заявилися мамині подруги у її вихідний день. Вона, хоч і не пила з ними, все ж прийняла їх. Як звичайно, сиділи на кухні.

    Тимура не було вдома, коли вони заявилися, він був на стадіоні, а як повернувся – почув у дворі знайомий гамір.

    Тимур відчув як його охоплює злість, нове для нього відчуття. Раніше воно проявлялося в нього, як ображене невдоволення, тепер же він відчув, що справді злий.

     Він постояв перед дверима, прислухаючись до своїх відчуттів і холодно розмірковуючи над тим, як йому вчинити. Злість і боязкість боролися всередині. Думки в нього працювали останнім часом зовсім по іншому, але все ж він був тільки тринадцятилітнім підлітком, якого виховували в дусі боязні дорослих (передбачалося, що це мала б бути повага). Він зняв з плечей свій спортивний рюкзак, який тепер замінив шкільний, і дістав Книгу.  Потримав в руках.

      Боязкість зникла. Злість підсилилась.

      Потім він відчинив двері і, не роззуваючись, пройшов прямісінько на кухню.

      - О-о, Тимурчику-любчику, – заторохтіла тітка Люда. – Проходь до нас…Марино, дістань шоколадку, я  купувала…зараз ми тобі…

     Тимур пройшов і став перед самісіньким столом.

      -- Забирайтеся звідси, - мовив він.

      Людмила заткнулася від несподіванки. Жінки здивовано переглянулися.

      Марина відпустила смішок, потім звернулася до Аліни, посміхаючись:

       – Що це було?

       Тимур переступив з ноги на ногу:

        – Забирайте своє пиво і валіть на хрєн звідси…

       Посмішка сповзла з вуст Марини.

       Мама дивилася на сина ледь перелякано. Вона ж то розуміла, що з ним останнім часом відбулися незрозумілі зміни і боялася, чим вони можуть виплеснутися зараз.

       – Синку, хіба ж так можна з гостями?..

       – Гості приходять з добрими намірами. А ці приходять, бо їм ніде випити. А ще, щоб розвалити твоє життя і твою сім’ю бо заздрять тобі через те, що маєш адекватного чоловіка (їхні від них повтікали), свій будинок і в будинку.

     В «гостей» очі полізли на лоба.

     – Ну знаєш, Алінко, я б своєму сопляку такого не дозволяла…

     – То йди свого сопляка і виховуй… – сказав Тимур. – Повторюю ще раз, забирайте своє пиво і валіть звідси…

     – Ах ти ж нахаба малолітній, – завелася тітка Люда.

     – Тявкнеш ще що-небудь, я пиво тобі на голову виллю, щоб остудилася трохи…– відповів той.

     – Що? – вона схопилася на ноги.

     Тимур ступив до неї і дивився знизу вверх у вічі.

      Й тут вона перелякалася.

     Щось недобре було в його погляді. Зле. Їй навіть здалося, що через миловидне підліткове обличчя проступає  інший образ, невідомий і зловісний. А ще його очі. На мить в неї запаморочилося в голові від цього погляду, вона провалилася в нього. Глибоко…глибоко…В невідоме…В темне…

    Людмила відступила на крок. Тимур на крок підступив. Вона ще відступила, втиснулася спиною в стінку.

    Тимур підійшов ближче.