Розділ 1.4.

• На ліжко… Неси його на ліжко.
• Йди геть. Не заважай.

    Тимур відчув, що змістився в просторі. То батько підняв його з підлоги і переніс  на ліжко.

• Тимурчику… Тимко, ти мене чуєш? – голос матері.
• Не лізь до нього. Ти вже допилася  до ручки зі своїми подругами. Навіть не знаєш, що з твоєю дитиною відбувається…
• Я ж не знала. Я не знала.  Я думала, що він, як завжди, закрився в кімнаті і читає книжки…

Тимур розплющив очі. І відразу скосив погляд на стіл де лежала книга.

• Замовкніть, ­– тихо сказав він.

     Батьки стояли над ліжком і вражено дивилися на нього. Він ніколи так з ними не розмовляв.

• Тимурчику, – мати кинулася до нього. – Тимурчику, любий, як ти?…

Від переляку вона прохмеліла, але запах перегару від неї був іще той.

• Йдіть звідси, – прошепотів Тимур. – Обидва.

Він не відривав очей від столу.

Батько прослідив за його поглядом.

     На столі лежав відкритий блокнот. Звичайний блокнот в клітинку, в твердій обкладинці на 120 сторінок. Батько ступнув до нього, встиг побачити, що блокнот відкритий на перших сторінках і що в ньому нічого не написано…

    – Не чіпай, ­­ – прохрипів малий. – Вийдіть звідси…– повторив він.

    –  Тимурчику...­ – знову почала мама.

    Батько уважно подивився на нього, підхопив матір за руку і виставив з кімнати. Сам ступнув за нею. В дверях обернувся.

    – Ти в нормі? – запитав він.

    Хлопець  кивнув.

    – Двері зачинити?

     – Зачини.

    Батько причинив двері за собою. « Пусти мене. Йому тиск потрібно поміряти… Температуру…»­, – почувся за дверима голос мами.

    «Не чіпай його, раз каже, що в нормі, то значить так і є. Краще йди на кухню… Є розмова… От тепер в мене є дуже серйозна розмова до тебе …».

    «Будуть лаятись», – подумав Тимур. Але спокійно. Його знову здивували власні думки і власна реакція.

    Він підійнявся з ліжка і підійшов до столу. Квартер Морем так і лежав відкритим на першій сторінці.

    Тато не побачив його?

     Чи не звернув уваги?

    Тимко не здогадувався, що батько побачив лише блокнот з чистими сторінками.

    Хлопець взяв книгу і повернувся  в ліжко.

    Тепер він чітко бачив перші рядки, без викрутасів в голові :

     ЗА ДОПОМОГОЮ ВИЩОЇ СИЛИ І ЗА МОЄЮ ВЛАСНОЮ ВОЛЕЮ

    А далі тільки незнайомі, дивно випуклі літери.

    Квартер Морем не захотів відкривати подальший вміст.

    Тимур поклав книгу під подушку і заснув. Міцно і без сновидінь.

    В кімнату заглядала мама. Тримала за руку, плакала і просила вибачення. Їй було соромно. А ще страшно, від того, як син з нею розмовляв і як дивився.

    Потім заглядав тато. Він був занепокоєним тим, що трапилось. Але він був задоволеним ти, як Тимур їм відповів. Впевнено, як справжній молодий чоловік, а не хлопчик.

    Та всього цього Тимур не бачив і не чув.

    А коли прокинувся вранці, перші слова, які прийшли в голову, були рядками із старовинної Книги.

   *****

   До кінця навчального року лишалося всього чотири дні. Потім дві неділі учні мали здавати перехідні іспити.

   Тимур змінив підручники в рюкзаку на ті, що потрібні були сьогодні за розкладом.

    Вчора він не зробив домашнього завдання, але сьогодні це його зовсім не турбувало.

    Турбувала його тільки одна думки: «Куди подіти стародавню Книгу?».

    З собою носити.

    Іншого він поки що не придумав.

    Коли мама зайшла до кімнати, щоб розбудити його (тато в такий час вже виїздив на роботу) Тимур був вже одягнутим і зібраним.

    ­– Синку…Доброго ранку… Ти вже зібрався? Як ти себе почуваєш?

    – Доброго ранку, ма. Все добре.

    – Справді?

    – Справді.

    – Добре. Пішли снідати, я вже приготувала…

   На кухні Тимур не мовив ні слова. Поїв, та пив теплий чай, не зводячи очей з однієї крапки на стіні навпроти. Насправді його погляд і думки блукали далеко за межами їхньої кухні.

    – Я думаю, може потрібно до лікаря звернутися? ­- мама сіла навпроти за стіл. – Я зателефоную вчительці, скажу що ти пропустиш перший урок…

    – Не потрібно до лікаря, – мовив Тимур. – І телефонувати нікуди не потрібно. Я почуваюся добре і йду в школу.

    Мати знову злякалася. Від його інтонації. І від того, як він себе вів. Вона, якби її запитали, не змогла б пояснити, що відбувається. Насправді ж вона звикла, що її син з усім погоджується. Звикла, що він відводить погляд або дивиться собі під ноги. Що веде себе невпевнено, але слухняно. А тепер несподівано, за одну ніч, її син став зовсім інакшим (насправді інакшим він став за одну секунду, коли прийшло пізнання перших рядків Книги). Погляд затвердів, а не тягався по підлозі, від слів віяло спокоєм.

    Тимур допив чай, помив чашку і рушив в коридор взуватися.

     - Може візьмеш в школу бутерброд який?

     - Ні… Перекушу в їдальні.

    - Ну може грошей тобі дати, купиш щось…

    Тимур взув кросівки розпрямився і подивився їй у вічі.

    Мати завмерла в дверях кухні.

    «Вона відчуває вину, – зрозумів Тимур. – І намагається її загладити».

    Він ясно зрозумів це, як і те, що сприймає її зовсім по іншому. Раніше він сприймав батьків, як дещо єдине і невідривне від себе. А тепер він побачив їх, як людей. І себе також . Окрема людина – мама. Окрема людина – тато. Окрема людина ( та чи людина?) – він сам.

    – Не потрібно грошей.

   Закинув рюкзак на плечі. ( книжку не забув? Ні , не забув).

    – До скорого, – відчинив двері і ступив на двір.

   – До скорого, – прошепотіла Аліна (так звали маму) і зрозуміла, що таке прощання вперше прозвучало в їхній сім’ї.