1.3.

     Ще від хвіртки Тимур почув, що в їхньому будинку гості. На дворі було тепло, на межі спеки, тому вікно на кухні було відчиненим і він почув галас та сміх. До матері знову прийшли подруги – тітки Людмила та Марина. Останнім часом, після того, як мати залишилась без роботи і сиділа вдома, ці подруги занадто зачастили в гості і приходили ніяк інакше, як з декількома великими пляшками пива. Приходили після обіду і засідали до самого вечора, доки з роботи не повертався батько. Спочатку вони розходилися за годину до його повернення і мама до цього часу прибиралася на кухні. Потім стали засідати до самого його повернення. А потім… Потім, зазвичай, траплялася лайка між батьками, тому Тимур терпіти не міг цих «гостей».

    Та що він міг вдіяти? Тільки закритися в кімнаті і в собі в тягнучому очікуванні чергової сварки.

    Сьогодні, відразу, як зайшов до двору і почув галас, він відчув подвійне роздратування. Йому нестерпно хотілося в тиші і спокої відкрити нову (стару) книгу , а тут знову цей гамір… Роздратування переросло в образу, на межі відчаю. Він хотів розвернутися і повернути назад до скверу, та там забагато відвідувачів і далі буде тільки більше.

     Занадто багато очей. Він не зможе спокійно читати. Іншого варіанту, як закритися у своїй в кімнаті немає.

     Тимко тихо роззувся у вітальні і пішов коридором до своєї кімнати.

     ­– Тимурчику, це ти?– гукнула з кухні мама. Голос був занадто нутким. Значить вже випили немало.

     Вона виглянула з кухні.

• Заходь, пообідаєш.
• Я не хочу, – відповів хлопець.
• Ти чого? Я борщу сьогодні наварила. Поїж, поки гарячий.
• Я не хочу, ма, я в школі їв в столовій.

Вона нерішуче оглянулася на подруг, знову подивилася на сина.

Той стояв біля дверей своєї кімнати з рюкзаком в опущеній руці, яку стиснув в кулак. «Йди вже, ­ ­- роздратовано подумав він і сам здивувався. Він ніколи так не думав про матір. – Скрийся вже, заради всього святого, у своїй сраній кухні». Книга стояла в нього перед очима.

• Ну, добре. Як захочеш поїсти, то відразу приходь…

Вона повернулася до подруг. Тимко прослизнув у свою кімнату і щільно закрив двері.

   (Тільки б ніхто не зазирнув. Тільки б ніхто не відволікав.)

   Він кинув рюкзак на ліжко і дістав книжку. Нарешті.

   Сів біля рюкзака на ліжко і спробував відкрити. Язичок-замок не піддався. Тимур заплющив очі, і спробував пригадати емоції, які відчував у парку. Язичок зіслизнув з верхньої шкіряної обкладинки. Тимур відкрив книгу і тільки тоді розплющив очі.

    Перша сторінка, з цупкого матеріалу (наче й не папір зовсім), пожовтіла від часу, містила тільки два слова на незнайомій мові, написані від руки (чорнилами?)... У Тимура ледь поплило перед очима. Букви в словах були незвичними, безформними. Об’ємними. Ефект був наче 3D фільм дивишся без окулярів. Тимур знову заплющив очі. Глибоко вдихнув і повільно їх розплющив. Два слова.

     Йому вдалося сфокусувати  на них погляд. Та він і так знав, що там написано. Він зрозумів це раніше, до того, як знову їх побачив.

     КВРАРТЕР МОРЕМ.

     Тимур провів пальцями по словам. Хотів сприйняти їх, зрозуміти структуру, бо попереду була ще ціла книга, як же він буде читати?

     Потримав долоню на першій сторінці. Перегорнув.

     Знову удар по очам. Ця сторінка була  заповнена  текстом вже повністю і від множини слів голова враз запаморочилася.

     Тимур знову поспішив заплющити очі, глибоко задихав. Відчувалася якась невизначена, прихована загроза.

     Спокійніше…Спокійніше… Якщо книга відкрилася тобі, то вже не зашкодить.

     Це його думки? Наче його. Чи йому тільки здається?

     Тимко мало-помалу підняв повіки.

     Запаморочення пройшло. Текст перестав розпливатися, намітилася форма слів. Але він не розумів їх. Дивні, дуже дивні літери. Дивні слова, які маючи різну кількість букв, здавалися всі одного, усередненого розміру. Дивне розташування слів на сторінці. Вони були глибше за папір, вони були далеко за ним.

    Тимур втратив відчуття часу. Він сидів і дивився на сторінку, яка не мала жодного наміру відкрити свій таємничий вміст. Скільки він так просидів, він не знав, але коли відволікся, то відчув як в нього затекла шия та спина. Пів години? Може й більше.

    Хлопець піднявся на ноги, аби розім’ятися, і не відриваючи погляду від сторінки, пройшовся кімнатою. Накинув декілька кіл.

    Не зрозуміло. Ні. Так він нічого не зрозуміє.

    Тимур поклав відкриту книгу на свій письмовий стіл, подивися в нею ще деякий час і пересилив себе, відірвав погляд.

    Як зрозуміти? Як?

    Хлопчик підійшов до вікна і притулився лобом до скла.

     Як зрозуміти? Щось кружляло в нього в голові, ось – ось щось йому відкриється. Але що це ? Він ніяк не міг ухопити.

     Спочатку думки його гуляли навколо книги. Потім пішли гуляти десь не тут і не зараз. Погляд спрямував в небо. А потім далі…далі…далі…