1.2.

Тимко повністю завернувся у ковдру на своєму ліжку, тільки голова стирчала, і затаївши подих, прислухався до розмови, що велася на кухні.

    – Поговори з ним, ти ж батько…– занадто голосно вигукнула мама.

    – Як в тебе все просто, – відповів тато, – ти ж батько… А ти ж мати…Чому сама не поговориш? Чому ти знову робиш винним в усьому мене? Йому тринадцять років. В такому віці хлопчики ще прив’язані до матерів, як і до батьків, однаково…

    – Та то ти такий же батько, як і чоловік… Назва одна…

    – От тільки не починай, добре? .. Я намагався з ним розмовляти, але ж ти сама бачиш, який він замкнений . Ти знаєш, що я намагався залучити його до всього, що цікавить хлопців в його віці…Бокс там, футбол…Я в басейн ладен був його возити хоч щодня, якби він тільки сам захотів. Але ж він не хоче. Він книжками обклався  і сидить в своїй кімнаті, носа не потикає…

    Батьки знову сварилися. Останнім часом, це відбувалося майже щодня. Тимко боявся цього, бо раз по раз звучало страшне слово – розлучення, а він не хотів зоб вони розлучалися. Його лякала та думка, що йому прийдеться робити вибір з ким із них проживати, він не хотів цього робити, він любив їх обох однаково, тільки кожного по своєму. І що буде, якщо це станеться?

    Татко, скоріше за все, залишить будинок їм, він завжди так робив, все краще віддавав мамі і Тимкові. А де він буде сам? Де він буде жити? А що, якщо в них з’являться нові чоловіки і жінки? В Тимурового однокласника було таке, він живе з вітчимом, а на вихідних батько приїздить з мачухою. Тимко такого просто не переживе.

    Сьогодні вони знову сваряться і сваряться із-за нього. Це взагалі жесть.

    Він не міг зрозуміти в чому причина сварки?

   Якщо це так важливо, то він буде ходити в басейн і грати в футбол, хоч і не хоче цього, але хіба це допоможе?

    І чому вони вважають, що це ненормально. Хіба він ненормальний тільки через те, що не хоче з іншими бігати за м’ячом? Хіба він ненормальний тільки тому, що любить читати книги?

    Так нормальний він взагалі чи ні?

    Невже він є причиною їхніх постійних розбірок?

    Йому стало образливо. По щокам потекли сльози. Тимко вистромив руку, змахнув їх і знову сховався повністю під ковдру. Це не допомогло – сльози текли в подушку, та він більше не ворушився, лежав і слухав.

    – …Раніше потрібно було йому більше уваги приділяти…

    – …Раніше потрібно було гроші заробляти. Я не на дивані вилежувався, а по заробіткам їздив…

    – Й до хера ти заробив ?

    – Принаймні на будинок і машину вистачило…

    – Чи й не машина? Євробляха потримана…

   Все.

   Тимко  заліз під ковдру, з головою. Більше він не міг цього слухати, йому потрібно було сховатися. Увімкнув смартфон, що подарував йому батько на минулий день народження і відкрив електронну бібліотеку. Продовжив читати пригодницьку книжку, що завантажив неділю тому, це дозволило йому трохи відволіктися. А згодом і заспокоїтися. Припинив читати він тільки тоді, коли розмова на кухні стихла після фінальної підвищеної ноти. Він відклав смартфон і заплющив очі. Вже коли провалився у дрімоту в голові промайнуло дивне словосполучення « Квартер морем» . Звідки воно ?  З якоїсь книжки, чи це він собі сам щось вигадав? Воно крутилася в його голові вже не вперше.

     Та подумати над цим він не встиг – заснув…

***

         Скоро вже літні канікули.  Де він буде на них цього разу? Він хотів би поїхати в село до дідуся з бабусею. Там Тимкові подобалося. Там ніхто ніколи не сварився. Там його ніхто не примушував нічого робити і він міг хоч зранку до вечора читати книги. Та в селі не дуже й хотілося просиджувати в хаті. Він полюбляв допомагати дідусеві в його справах по господарству. Обожнював їздити з ним до річки, майже цілий день був на свіжому повітрі, якщо погода дозволяла. А якщо не дозволяла, то також не біда – в нього там була своя кімната. Бабусю більше всього турбувало, щоб він був не голодний, тільки декілька разів вона запитувала, чому він ні з ким в селі не товаришує. Так, друзів в селі в нього не було, тільки декілька знайомих, та справа в тому, що й в Роздоріжному друзів в нього не було, так само – тільки декілька товаришів, з якими він спілкувався. 

     Одного з них, Валєрку, він чекав зараз за школою, домовилися зустрітися біля стадіону. Але той не прийшов. І на дзвінки не відповідав.

        Тимко почекав ще декілька хвилин для годиться і побрів до скверу за стадіоном. Додому йти не хотілося, погода була чудовою, тому він вирішив сісти на лавці в сквері та трохи почитати на вулиці – книжка лежала в його шкільному рюкзакі.

       В сквері, в цей час - після обіду, людей було замало. Як правило, відвідувачі збиралися тут пізніше. Мами з дитинчатами з’являлися за декілька годин після обіду,  на вході скверу був дитячий майданчик. Решта людей, хто хотів погуляти, підтягувалася після роботи.

     У Тимка в сквері була улюблена лавка, він тут сидів вже не вперше. Лавка в закутку розміщувалася так, що він бачив усіх хто заходить і виходить із скверу, але мало хто звертав увагу на нього, для цього потрібно було викручувати голову.

     Та сьогодні його місце було зайнятим. На ньому сидів незнайомий чоловік із пачкою сухих бубликів в руці і годував…круків? Так, круків. Три здорових ворона топтались перед ним, наче міські голуби, збираючи шматочки сушки.

     Тимко ніколи не бачив в містечку воронів. Та й взагалі, ніколи не бачив і знав, що не це не грачі, а саме круки, тільки тому, що полюбляв біологію і запам’ятав їх на фото з підручника, та ще й звернув увагу на різницю між птахами.

    Хлопчик сторожко обійшов цю дивну компанію і всівся на лаву поруч. Покосився на чоловіка.  Нічого незвичайного – чорноволосий із сивиною на скронях, в темних штанях і в білій сорочці із закоченими по лікоть рукавами… Нічого незвичайного, крім круків, звісно, та того, що цього чоловіка Тимко  ніколи не бачив в містечку. Та чоловік вів себе так, наче з самого дитинства сидів в цьому парку і воронів годував.